які гостювали в моєму особистому житті, я не думаю.
– Алло? – бурмоче сонний голос. – Хто це?
Скоро половина другої. Вона напевно міцно спала. Цікаво, що їй снилося?
– Це один егоїст із твого недавнього минулого, – кажу я.
З трубки мовчання. Хвилина, друга. Вона не кладе трубку.
– Ти мене впізнала? – питаю я, не витримавши цю гру «хто кого перемовчить».
– Впізнала.
– Як там твій тато?
– Він помер. Два місяці тому.
– Вибач.
– Нічого. Я вже звикла до того, що його немає. Його друзі ще не звикли і дзвонять час від часу. Іноді вночі. Люди похилого віку, як і щасливі, на години не зважають. Я думала, і зараз це хтось із них.
– Ти тепер сама?! – питаю я і ловлю себе на тому, що в інтонації моїй прослизає надія на її ствердну відповідь.
– Майже.
– Як це?
– У мене позавчора бойфренд загубився…
– Оголошень на стовпах не вішала? Ну, там, поверніть за винагороду…
У трубці мовчання.
– Вибач, – кажу я. – Вночі у мене трапляються невдалі жарти. Якщо хочеш, можемо піти його разом пошукати!
– Знову жартуєш?! – зітхає вона.
– Ні, я не жартую. Я можу бути у тебе через двадцять хвилин.
– Ну будь! – каже вона вже проникненим голосом.
На вулиці мінус десять—п’ятнадцять. Мій сірий «опель» ніяк не хоче заводитися. Замерз бідолаха. Якщо він так і не заведеться, то обіцянки своєї я не зможу дотримати. Пішки по снігу та крижаній кірці звідси, з Микільсько-Ботанічної, до її будинку на Липській? На це може і сорок хвилин піти, і година. Взимку не можна ходити швидко. Особливо вночі.
«Опель» нарешті завівся. Крижана кірка під колесами захрумтіла. Ліворуч – університет, праворуч – пам’ятник національному поету. Повертаю на бульвар, який спускається до Бессарабки. Знову ліворуч університет, тільки тепер жовтий його корпус, а праворуч у парку національного поета спить ресторан, названий на честь того ж національного поета. Дорога безлюдна й іскрить сніжком, який відбиває світло вуличних ліхтарів. Світлофори блимають жовтим. Навколо – ні машин, ні людей. Де ж ми шукатимемо її бойфренда?
А, втім, навіщо мені її бойфренд? Досить побачитися з жінкою, яка змусила мене відчути різницю. Ні, зовні вона просто красива і витончена. Різниця між нею та іншими красивими молодими не зовнішня. Вона в чомусь іншому. У темпераменті, в непередбачуваності, в якійсь глибоко всередині захованій бісівщині.
– Бач, устиг! – дивується вона, зустрічаючи мене на порозі.
– Намагався.
Вона вже в чобітках і джинсах, у темно-синьому светрі. Моторно просовує руки в рукава короткої коричневої дублянки.
– Я готова.
– А де ми його шукатимемо? – цікавлюся я.
– По злачних місцях. Почнемо з казино «Салют». –
