би тільки письменник-фантаст, але, мабуть, Барборі також це вдалося. І вона з неприхованим задоволенням вмочала круасан із паштетом в горнятко з бульйоном і відправляла в рот. Смак курячого бульйону змішувався з уявним смаком уявної качки з паштету та викликав у Барборі, котра раніше не переживала «буддистські» емоції, – спокійну та радісну байдужість до навколишнього світу.
– Про що задумалася? – поцікавився Андрюс.
– Я? – спохопилася Барбі. – Та ні про що! Тут поруч є гарний парк із йогами. Я, либонь, про йогів задумалася…
– Хочеш зайнятися йогою?
Дівчина стенула плечима.
– Років через двадцять. Там, у парку, молодих йогів не було.
– А ці йоги в парку – індуси?
Барбі на мить заплющила очі, немов намагаючись відновити в уяві картинку раніше побаченого, і заперечливо похитала головою.
– Ні, французи та китайці. І тренер у них – китаянка. Їй років… – Барбі кинула погляд вгору на лампочку, що звисала зі стелі. – Навіть і не скажеш, скільки їй років… Це, мабуть, тому, що вона йогою займається. Може, їй вже років сто!
– Це тому, що вона китаянка! – Андрюс дожував хвостик круасана. – Тільки китаєць може здогадатися, скільки років іншому китайцеві! Мене сьогодні один маленький китаєць впізнав, а за ним китаянка стояла. Чи мама, чи бабуся – важко сказати! До речі, знаєш, як буде клоун китайською?
– Як?
– Сяочао!
– То ти, виявляється, мій улюблений сяочао! – Барбора всміхнулася.
Через півгодини, пройшовшись балакучою рю де Бельвіль, вони звернули в незнайомий безлюдний провулок. Ішли як туристи, раз по раз задираючи голови та розглядаючи будинки, пересічні й одноманітні. Андрюса дивували розчахнуті вікна. Все ж не так уже й спекотно на вулиці. Та й опалення грошей коштує! А вони мало не висовуються з вікна з цигаркою чи кавою! Щоправда, ці «вони» не завжди були схожі на справжніх французів. Може, справжні французи взимку вікна не відчиняють?!
– Поглянь! – радісно вигукнула Барбора.
Вони зупинилися на тротуарі біля двох сходинок, що підіймалися до коричневих вхідних дерев’яних дверей. Безпосередньо перед сходами, залишивши, може, півметра для перехожих, хтось склав непотрібне домашнє начиння і меблі: мікрохвильовку, старий кубик-монітор від комп’ютера, два стільці, дитяче ліжечко і кілька картонних коробок з-під бананів.
– Перевіримо? – запропонував Андрюс.
Барбора скривила губки.
– Мікрохвильовка у нас є, а по картонках ритися нам ще зарано – ми ж не бездомні!
– Тоді чому ти так зраділа, побачивши цю купу? – здивувався Андрюс.
– Тому, що це – типовий Париж! Я б також так хотіла жити! Виносиш із дому те, що тобі не треба, і купуєш нове!
– Тебе іноді не збагнути! – по-доброму промовив Андрюс.
– Зате ти мені завжди зрозумілий, сяочао! – Барбі взяла Андрюса за руку і потягнула
