тому вітер звалив гілку сосни на дроти і ми два дні жили при свічках. Самотність «скайп» не лікує!
– То ти хочеш сказати, що в Італію зі мною не поїдеш? – Вітас нарешті наважився поставити запитання руба, бо воно вже кілька хвилин просилося на язик.
Рената заперечно похитала головою.
– А як же ми? Як же наші плани? – поцікавився він.
– Я поки що звідси виїхати не можу. Якщо хочеш, аби ми були разом, переїжджай до мене! – З голосу Ренати стало зрозуміло, що вона хвилюється. Її очі зволожилися.
– А давай я з ним побалакаю, – запропонував раптом Вітас. – По-чоловічому потеревеню! Він мене зрозуміє! Його старість не має заважати нашій молодості!
Рената явно не очікувала таких слів і негайно нічого відповісти не змогла.
– Точно, – осмілів Вітас. Піднявся з дивана. – Я піду і побалакаю з ним! А ти тут посидь! Можеш обідом зайнятися.
І, немов боячись, що Рената зараз же стане його зупиняти, поспішив до виходу в коридор.
Зупинився перед зеленими, багато разів фарбованими дверима. Постукав. Не почувши відповіді, взявся за ручку, потягнув на себе. Двері подалися, прочинилися, і Вітас зазирнув у щілину. Побачив у лівому кутку кухню з маленьким віконцем, столиком і висячими на стіні пательнями і кришками для каструль. Побачив вікно кімнати – більше за кухонне. Стіл під ним. Чайне горнятко і закриту книжку. Праворуч від столика і стільців – прикрашена іграшками ялинка.
Прочинив двері ширше і зазирнув у правий бік кімнати. Там, на старій канапі, на боці спиною до стінки й обличчям до вікна дрімав дід Йонас, трохи підібгавши ноги.
Вітас ступив у кімнату та зупинився. Тут, на цій половині будинку, йому в ніс вдарив інший, незнайомий запах. На половині Ренати повітря здавалося стерильним, очищеним від будь-яких ароматів і запахів. Тут же запах був присутній, і чим більше Вітас намагався збагнути його, тим складнішим і багатопричиннішим він здавався. Коли Вітас дивився на сплячого діда Йонаса, то в запаху з’являлися відтінки старої шкіри – тапчан, на якому лежав дід, був оббитий коричневою шкірою. На ближньому до дверей кутку шкіра була протерта до дірки. Коли Вітас перевів погляд знову на кухоньку, то відчув у запаху нотки старого сиру та запах комори, в якій живуть миші. Але коли зупинив погляд на вікні, то запахи зникли, немов у якійсь дуже розумній комп’ютерній грі, немов запах був підказкою віку чи призначення предмета, на який падав погляд.
Вітас хитнув головою. Захотілося вийти звідси. Цей світ був йому чужим, занадто старим, напівмертвим. Але все ж він зайшов сюди сміливо і з конкретною метою – погомоніти з дідом, сказати йому, що він не може і не має права вирішувати за внучку, що їй робити, а що – ні!
Вітас наблизився до канапи. Під його ногами рипнула дошка підлоги, і дід Йонас розплющив очі.
Глянув на Вітаса невдоволено та здивовано. Повільно, крекчучи, сів на тапчані.
– Добридень, – поспішив сказати Вітас. – Ви мене пам’ятайте? Я до Ренати приїжджав.
– Так, так, – дід кивнув. – А що, знову треба щось із кухні?
– Ні,
