і пояснити, як його утримувати в чистоті та порядку. Як користуватися кредиткою, яку він також витягнув і вручив Інґриді разом із конвертиком, в якому був папірець із пін-кодом. Коли мова зайшла про догляд за садом, він перевів погляд на Клаудіюса. Розповідь Ахмеда тривала хвилин із двадцять, після чого Інґрида підписалася під двома примірниками контракту, а вже під її підписом поставив свій і Клаудіюс, помітивши, однак, що в контракті його ім’я та прізвище були відсутні.
Вони пройшлися алеєю до великого триповерхового особняка. Піднялися мармуровими сходами до головного входу, прикритого портиком, що стояв на чотирьох колонах. Тут Ахмед відчинив двері з першої спроби – ключ від них був більшим за інші. Насамперед показав комору з усіляким начинням для прибирання будинку. Потім провів усіма поверхами. На третьому містилися до десятка просторих спалень, кожна – зі своїм особливим інтер’єром. На другому поверсі – зала з каміном, бібліотека, поєднана з більярдною, їдальня з подовженим овальним столом осіб на тридцять і також із великим каміном. На всіх стінах їдальні висіли портрети статечних чоловіків у старовинних строях.
– А хто цей Кравець? – поцікавився Клаудіюс.
– Власник садиби, – відповів пакистанець.
– А чим він займається?
– Бізнесом, – холодно відрубав Ахмед, даючи зрозуміти, що йому не подобається цікавість щойно прийнятого на роботу садівника. – Я маю ще дати вам ключі від службової машини та показати господарські будівлі…
– А яка машина? – пожвавилася Інґрида.
– Зараз побачите! – спокійно охолодив її цікавість пакистанець.
Звернувши за особняк і пройшовши алеєю, висадженою хвилястою лінією, всі троє вийшли до викладеного бетонними квадратними плитками майданчика, на який виходили вікна, двері і двоє в’їзних воріт одноповерхового цегляного будинку, збудованого літерою «Г». Ліворуч трохи далі виднілася вже знайома огорожа садиби і ще одні ворота.
В руках у Ахмеда знову задзвеніли ключі. Він відчинив двері, і вони зайшли всередину.
– Отам, – показав він праворуч на блискучі сталеві двері, набагато солідніші, ніж вхідні, – вхід у льох і морозильники. А нам – сюди!
Двері з лівого боку відчинилися з легким скрипом, і вони увійшли в гараж, де Клаудіюс на свій подив побачив таку ж вінтажну машину, як і та, якою приїхав Ахмед. Відрізнялася вона тільки кольором – приємним світло-бірюзовим. Може, саме через колір дерев’яні деталі кузова здалися Клаудіюсу темнішими, ніж на машині пакистанця.
– А вона їздить? – спитала Інґрида.
Ахмеду іронія в голосі дівчини явно не сподобалася. На якусь мить його погляд став презирливим, але презирство тут же зникло, залишивши місце відстороненій байдужості, з якою він проводив цю «екскурсію» з самого початку.
– Їздить, і буде їздити, якщо ви не зламаєте. А якщо зламаєте – доведеться оплачувати ремонт, – холодно мовив він.
– А як вона називається? – зацікавився Клаудіюс.
– «Морріс Майнор Тревел».
– У
