я можу в проміжки між нашими побаченнями зустрічатися? Адже я могла і жити із кимось разом, втікаючи двічі на місяць до тебе, а йому брехати, що їду до батьків…
– Ну ти ж порядна… Ти б так не вчинила!
– А навіщо тоді ти поперся стежити за мною в перукарню? – Інґрида здивовано похитала головою.
– Ну не платять просто так за дві фотографії п’ятдесят фунтів, – видихнув Клаудіюс. – Я за тебе боявся. Цей придурок явно на тебе оком накинув!
– Не придурок, а Карстен, перукар! А чоловіки-перукарі завжди тонко відчувають красу. До речі, половина з них – голубі! Так що даремно хвилювався!
– Бач, ти навіть його ім’я знаєш, хоча раніше казала, що не треба ні з ким тут знайомитися… А що я мав думати?! Він тебе стриг і фотографував… А потім повів годувати обідом. Це нормально?
– Нормально, – Інґрида усміхнулася. – Він же не додому до себе повів, а в кафе! Та заспокойся ти! Теж мені – чистий і порядний! А хто щойно з квартири дременув, не заплативши за тиждень?
– Ну, ти даєш! – Клаудіюс обернувся до подруги. – Це ж твоя ідея!
– Ідея моя, але ти ж погодився! Якби ти був чистий і порядний, ти би твердо сказав: «Ні, ми так робити не будемо! Ми чесні!» І ми зараз би спокійно спали під теплою ковдрою…
– …у холодній кімнаті, – додав Клаудіюс.
– Ось бачиш! Тепер у нас обох синдром гастарбайтера! Розбагатіємо, тоді й згадаємо про мораль і чесність! До речі, там, куди ми сьогодні поїдемо, нам нікого не треба буде дурити! Там усе по-чесному! І навіть інтернет безкоштовний.
– Так, інтернет – це найважливіше! – гмикнув Клаудіюс. – Ти тільки не сказала, куди ми їдемо, що там будемо робити і де будемо жити?
– Маєш помучитися! – голосок Інґриди став награно жалісливим. – Я це місце знайшла, я й вирішу, коли тобі все розповісти! Хоча я краще тобі покажу. Коли приїдемо! Нам там треба бути до десятої ранку!
Спалахнув монітор мобільника й висвітлив бліде обличчя Клаудіюса.
– А зараз майже друга година ночі, – зітхнув він.
– Тому ми так повільно й ідемо! – теплі пальчики Інґриди провели по неголеній щоці Клаудіюса. – До десятої ранку у тебе виросте справжня щетина! Але це нестрашно!
До шостої ранку вони дочвалали, втомлені, до вокзалу Ватерлоо. Купили два квитки до Ішера і сіли в перший приміський потяг, що йшов на Гілфорд. Залізні колеса гриміли, перериваючись на короткі зупинки. Повз них мелькали таблички з назвами станцій: «Клепхем Джанкшн», «Вімблдон», «Сербітон». І ось, нарешті, після півгодинної дороги вони вийшли на мокру платформу станції «Ішер». Вийшли й огледілися.
– А тепер? – спитав позіхаючи Клаудіюс, виглядаючи місце, куди можна було б покласти наплічник.
– Туди йти ще зарано. Треба зачекати.
Кімнату очікування на першій платформі відкрив індус-залізничник, якраз коли вони підходили до дверей. Усміхнувся. Побажав гарного дня.
– Ох, якби всі були такими! – вже опустивши наплічник на підлогу і впавши в залізне
