Коли він намірився перестрибнути через фортеп’яно, Лут перелякано скрикнула:
– Остроги, Діку! Остроги!
– Ну, то почекай, я їх скину, – запропонував він. Та щойно Дік нахилився відщібнути їх, Лут зразу сікнулася втікати, проте він загнав її назад.
– Ну, гаразд! – загримів він. – Хай провина впаде на тебе. Як подряпаю фортеп’яно, скажу Полі, що це твоя робота.
– А в мене свідки є! – захекано відповіла вона, показуючи веселими голубими очима на товаришок.
– Гаразд, гаразд, люба моя, – Форест зіперся долонями на фортеп’яно і відхилився всім тілом назад. – Зараз я тебе спопаду!
Тієї ж миті він підкинув своє тіло в повітря і боком перелетів через інструмент – небезпечні остроги майнули на цілий фут над його поверхнею. Тієї ж таки миті Лут пірнула під фортеп’яно й порачкувала геть. Однак вона буцнулась головою об дно, і, поки отямилась, Форест уже оббіг назад і застукав її під інструментом.
– Ну, вилазь! – сказав вій. – Вилазь і приймай кару!
– Змилуйтесь, пане лицарю! – благально вигукнула Луг. – Змилуйтесь в ім’я кохання, в ім’я всіх шляхетних дів, що терплять біду!
– Кий там я в біса лицар! – щонайгустішим басом прогув Форест. – Я змій, брудний, геть зіпсутий і невиправний змій-людожер. Я вродився в очереті. Мій батько теж був змій, а мати – ще більша зміїха. Колисковою піснею мені був плач мертвих немовлят, позбавлених вічного спасіння. А вигодовано мене кров’ю дів з пансіону Мілза. Я люблю їсти на паркетній підлозі, щоб мені подавали на біле фортеп’яно добрячий шмат Мілзової пансіонерки. Мій батько був не тільки людожер, а ще й каліфорнійський конокрад. А я ще злочинніший за батька. У мене більше зубів. І мати моя була не тільки людожерка, а ще й агент книжкової фірми в Неваді. Знайте всі її ганьбу! Вона не тільки продавала книжки, а й збирала передплату на жіночі журнали. А я ще жахливіший за матір. Я торгував лезами до бритв!
– Невже ніщо не може вчарувати і власкавити твого кровожерного серця? – зворушливо заблагала Лут, водночас назираючи, як би його втекти.
– Тільки одне, о нікчемне дівчисько! Тільки одне в усьому світі, на землі, на небі й у хлані водній!
Ернестіна переможно виснула, впізнавши в тих словах плагіат.
– Дивись у Ернеста Доусона[5], сторінка сімдесят дев’ята – в тоненькій книжечці ріденьких віршів, що ними мастять вівсяну кашу паннам, ув’язненим у пансіоні Мілза, – провадив Форест. – Як я вже говорив, коли мене так брутально перебили, єдине, що може зм’якшити і влагіднити моє кровожерне серце, – це «Молитва діви». Слухай на всі вуха, поки я не пообгризав їх тобі дощенту! Слухай, нерозумна, бридка, гладка й куцонога істото там, під фортеп’яно! Ти можеш проказати «Молитву діви»?
Лут не встигла належно відповісти, бо її товаришки радісно вереснули: на дверях з’явився Вейнрайт. Вона гукнула до нього:
– Рятуйте мене, пане лицарю! Рятуйте!
Ернест Доусон (1867–1900) – англійський поет.
