й лементуючи, тікають до вівтарів богів, що їх за подобою людською створив їхній страх.
Ні, не бути мені вже ніколи деканом жодного сільськогосподарського коледжу. А я ж так добре знаю сільське господарство! Воно – мій фах. Мені здається, що я народився, ріс і вчився задля нього. Я опанував його досконало. Воно – мій геній. Я можу на око сказати, скільки відсотків жиру в молоці кожної корови, і бебкокський прилад підтвердить, що я не помилився. Мені досить лише глянути на ландшафт, не придивляючись до землі, щоб знати вартість і вади ґрунту. Мені не треба лакмусового паперу, щоб визначити, чи має він у собі кислоти, а чи луг. Ще раз кажу: щодо наукового ведення сільського господарства я не мав і не маю рівного. А проте держава, тобто сукупність усіх громадян, гадає, ніби всі мої знання можна загасити вічною темрявою. Ніби за допомогою звичайного мотуза, накинутого на шию, і раптового поштовху можна загасити ту мудрість, що призбирувалася в мені тисячоріччями й визріла ще задовго до того, як на ланах Трої кочівні пастухи почали пасти отари.
А кукурудза! Хто ще так знає кукурудзу, як я? Мої досліди у Вістарі збільшили річний врожай в округах Айови на півмільйона доларів. Це вже доконаний факт – чимало фермерів, що тепер їздять автомобілями, знають, кому вони цим завдячують. А та молодь, стрункі дівчата і ясночолі юнаки, які сидять над шкільними підручниками, – чи спадає їм на думку, що це я своїми дослідами на кукурудзі у Вістарі дав їм змогу здобувати середню освіту?
А фермерське господарство! Я знаю кожний марно зроблений рух, навіть не вивчаючи їх із кіноплівки, – однаково, чи то буде вся ферма, чи тільки робітник на фермі, чи план будови, чи розклад праці для фермерських робітників. Цій справі допомагають мої таблиці та книжки-порадники. І я впевнений, що в цю саму хвилину, перед тим як викурити на ніч останню люльку, сотні тисяч фермерів морщать чоло над розгорнутими сторінками моїх книжок. Проте мої знання настільки вищі за таблиці, що мені досить оком скинути на людину, аби визначити її нахили, здібності та показник затрати енергії.
Тепер я мушу скінчити цей перший розділ свого оповідання. Уже дев’ята година. У відділенні смертників це означає – гасити світло. Ось я чую кроки вартового, що тихо ступає гумовими підошвами. Він іде лаятися, що в мене й досі горить лампа. Наче лайка того, хто житиме далі, щось важить для засудженого на страту!
Розділ ІІ
Я – Дерел Стендінг. Незабаром мене виведуть звідси й повісять. Проте доти я ще встигну написати те, що хочу оповісти на цих сторінках про інші часи й інші місця.
Після присуду мене відправили до Сан-Квентінської в’язниці доживати решту днів мого «природного життя». Виявилося, що я невиправний. Невиправний – це жахлива людська істота, принаймні з погляду тюремної психології. Я став невиправний, бо ненавиджу марну витрату сили, а моя в’язниця, як і всі в’язниці у світі, була скандальним і образливим прикладом такої витрати. Мене призначили в джутову майстерню.
