до втечі, здобули у в’язниці таку силу, що підкуплені вартові вже доставляють їм автоматичні револьвери.
– Доведи! – мабуть, зажадав старший наглядач.
І поет-фальшивник довів! Тюремна пекарня працювала й уночі. Один в’язень, пекар із нічної зміни, був стукач, і Вінвуд знав про це.
– Цієї ночі, – сказав Вінвуд старшому наглядачеві, – Самерфейс принесе дванадцять автоматичних револьверів 44-го калібру, а як знову чергуватиме, то принесе набої. Револьвери він передасть мені в пекарні. У вас там є добрий шпиг – він завтра усе вам доповість.
Цей Самерфейс, наглядач, був родом селянин з округи Гамболт, дужий, добродушний простак, він був не від того, щоб чесно заробити який долар, потайки приносячи в’язням тютюн. Тієї ночі, повернувшись із Сан-Франціско, він приніс із собою п’ятнадцять фунтів добрячого тютюну. Він і раніше його приносив і завжди передавав Сесілю Вінвудові. Так і цього разу, нічого не підозрюючи, він передав йому в пекарні пакунок. У тому великому, загорнутому в папір пакунку був тільки невинний тютюн. Пекар-стукач із свого сховку бачив, як Вінвуд узяв той пакунок, і другого ранку доповів про це старшому наглядачеві.
Тим часом занадто жвава фантазія поета-фальшивника не знала стриму, і за цей його гріх я заплатив п’ятирічною ізоляцією та потрапив у самотинну камеру, де оце пишу. Тоді я ні про що не знав. Я нічогісінько не знав навіть про план масової втечі з в’язниці, що в нього Вінвуд утягнув сорок чоловік. Не тільки я, але й вони нічого не знали. Їм і на думку не спадало, що він провокує їх, а старший наглядач також не знав, що його обдурено. Найбезневинніший з усіх був Самерфейс. На своєму сумлінні він мав хіба лише те, що потайки приносив в’язням тютюн.
Проте вернімось до цієї безглуздої, небезпечної і мелодраматичної Вінвудової вигадки. Уранці, зустрівшись із старшим наглядачем, він тріумфував. Уява його зірвалася з припони.
– Ну що ж, – почав тюремник, – пакунок передано так, як ти сказав.
– І цього вистачило б, щоб висадити в повітря пів тюрми, – заявив Вінвуд.
– Чого вистачило б? – перепитав старший наглядач.
– Динаміту й детонаторів, – плів далі цей дурень. – Тридцять п’ять фунтів усього. Ваш шпиг бачив, як Самерфейс віддавав пакунок мені.
Тут старший наглядач, певно, мало не вмер на місці, і я цілком його розумію. Лишень подумати – тридцять п’ять фунтів динаміту в тюрмі!
Кажуть, що капітан Джемі – так прозвали старшого наглядача – сів і схопився руками за голову.
– Де ж той динаміт? – скрикнув він. – Мені його треба. Мерщій веди мене туди!
Сесіль Вінвуд побачив, що перебрав міри.
– Я сховав динаміт, – збрехав він. Йому нічого іншого й не залишалося робити. Бо то ж був тютюн у маленьких пачках, і він звичайним способом швидко розійшовся серед в’язнів.
– Дуже добре зробив, – сказав капітан Джемі, уже опанувавши себе. – Ходімо негайно
