полководців та військових викликало засилля євнухів, які фактично узурпували владу та вплив на імператорів.
На середину 190-х років на хвилі боротьби з «Жовтими пов’язками» сформувалися кілька найсильніших регіональних військових лідерів, які повели між собою боротьбу за володіння Китаєм – Цао Цао (155–220), Сунь Цюань (180–252) та Лю Бей (161–223). Цао Цао мав політичну і легальну перевагу, бо в його ставці перебував останній ханський імператор – Сянь-ді (на троні 189–220).
Після смерті Цао Цао в 220 р. його син, Цао Пі (187–226), примусив Сянь-ді відректися від трону на свою користь і проголосив себе імператором династії Вей (220–264). Лю Бей у травні 221 р. також проголосив себе імператором суверенної династії Хань-Шу (221–263), а пізніше, наприкінці 222 р., і Сунь Цюань проголосив власну династію – царство У (222–280).
Так розпочалася нова історична епоха, що отримала назву Трикнязівство («Сань го», 220–264), яка започаткувала тривалий період роздробленості Китаю – фактично до другої половини VI ст. – епоху «Шести династій» («Лю чао»).
Згідно з традиційною історіографією Китаю, епоха «Шести династій» поділяється на чотири періоди: «Трикнязівство», Західна Цзінь (264–317), Східна Цзінь (317–420), Південні та Північні династії (420–589).
Віднедавна в китаєзнавстві почали вважати, що епоха «Шести династій» – один з важливих етапів у історії Китаю, коли сформувались ті духовні форми та феномени, що донині визначають зміст терміна «традиційна культура Китаю».
Через громадянські війни в період «Трикнязівства» країну було розорено, а економічне життя повернулося фактично до натуральних форм. Одним з ознак цього є скасування у 221 р. обігу грошових знаків (монет цянь), а для розрахунків почали використовувати зерно та шовк.
Як руйнувалося звичне життя династії Хань, а країна занурювалася у війну «всіх проти всіх» – впродовж кількох десятиліть, до часткового об’єднання країни під владою династії Цзінь у 280 р., заснованої після державного перевороту в царстві Вей, описано у видатному китайському романі «Трикнязівство», написаному у XIV ст.
При наступникові першого імператора Цао Пі (на троні 220–226) – Цао Жує (імператор Мін-ді), в державі почалося протистояння між правлячим домом та іншими аристократичними кланами, зокрема сильним кланом Сима, представники якого пізніше й здійснили державний переворот та заснували нову державу.
Та попри напружені соціальні та політичні події, інтенсивне духовне життя у Китаї не припинялося: писалися та збиралися книжки, коментувалися канони, творилися поезія та живопис.
Книжки з імператорської бібліотеки імператорів Вей зберігались у бібліотечному відомстві («Мішу-шен»), у спеціальному павільйоні – Мішуге та трьох інших павільйонах.
Зберігачами рукописних фондів були Чжен Мо (213–250) та Сюнь Сюй (пом. у 289 р.), до посадових обов’язків яких входило також класифікування рукописів та укладання каталогів.
Чжен Мо уклав каталог «Книги внутрішніх [покоїв]» («Чжуншу»), а Сюнь Сюй –
