мого життя відчувалася як різдвяний ранок».
Роздратована стюардеса наказує Карен підняти спинку крісла, бо літак іде на посадку. «Докучлива корова». Карен вирішує помучити стюардесу, відтягуючи до абсолютно останньої миті. Вона пристібає пасок і думає про Воррена. Що вона знає про цього чоловіка? Тільки те, що він сам визнав потрібним про себе розповісти, і те, що вона сама йому приписала, завдяки швидким-але-не-занадто-швидким-аби-не-здатись-невротиком відповідям на її імейли, імейли, у яких вона описала свою роботу (секретаркою у трьох психіатрів, справді божевільного тріо), дочку (Кейсі, вередливу п’ятнадцятирічну скрипальку), колишнього чоловіка (Кевіна, виродок; принаймні не проти платити за навчання Кейсі в коледжі) і… що ще розказати після цих головних штрихів? Нам бракує того, що вельми швидко робить нас особистостями; усі ми маємо значно більше спільного, ніж не спільного. Коли Карен почала працювати на лікарів Марша, Веллеслі і Ямато, вона гадала, що отримає нехай і нездорове, але задоволення від переписування нотаток лікарів після сесій – це ж весело, спостерігати, як люди по-царському псують своє життя. Спочатку воно й було добре, чи радше: «Любий Воррене, спочатку було добре – та раптом все перестало здаватися таким уже й цікавим, серед самогубств, агресивної поведінки, виснаження і передозування наркотиками з’ясувалося, що існують лише кілька варіацій божевілля, чи то нетипової поведінки: параноя, аутизм, депресія, тривожність, обсесивно-компульсивний розлад, синдром дефіциту уваги і гіперактивності та ще розлади, викликані пошкодженням мозку і старістю,– ну, ти розумієш. Після всіх тих книжок Олівера Сакса1 і онлайн-конференцій ТЕD здається, що божевілля – штука чудернацька, кумедна й навіть приваблива. Повір, усе зводиться до того, щоб змусити людей сидіти на препаратах і не нервувати, коли гіперактивна особа грюкає ногами по столику в приймальні, на якому лежить купа старезних журналів «Стиль».
У відповідь Воррен зізнався, що колись уважав цікавою професію священника, бо тому доводиться вислуховувати схожі оповідки про темний бік людей, а тоді добряче обміркував і вирішив, що історії ті не тільки брудні, а й нудні, та й слухати треба про ті самі сім гріхів знову й знову, і сидітимеш ти собі в сповідальні, розгадуватимеш судоку й молитимешся, щоб хтось винайшов новий гріх, аби життя стало цікавішим.
«Судоку? Обожнюю судоку»,– відповіла Карен. Ворренові теж подобалось. Відтоді й виник між ними зв’язок.
Воррен: Карен очікує побачити чоловіка футів шести, з волоссям, що рідіє, але все ж таки з охайною стрижкою, більш-менш вродливого – вродливого настільки, щоб бути сексуальним, але не настільки, щоб тримати Карен у постійній напрузі, коли поруч офіціантки, секретарки чи студентки. «Стривай… Чому це я себе дурю?» Чоловік заходить до книгарні й переглядає книжки про самотність, і на нього кидаються всі жінки в крамниці. Якщо книжки про самотність бере в руки жінка, книгарня порожніє. Байдуже, якого там
Олівер Сакс – американський невролог і нейропсихолог, письменник і популяризатор медицини, автор кількох популярних книжок, у яких описує історії своїх пацієнтів.
