тут підождем. Це другий етаж, вікна там в палаті зарешочені, так шо даже й не думайте, другого вихода, як у ці двері, у вас нема. Пробудете, скільки потребується, тільки так, шоб не дуже утомлять старушку. І не нєрвіровать. Соглашайтеся з усим, шо вона вам скаже, про шо не попросить. Вона лежить, не встає, так шо ви коло неї сядьте, на близькому расстоянії, шоб вона вас харашо чула й бачила. Все, давайте, заходьте. Помніть, ми тут, рядом, за дверима.
Шлойма потягнув на себе двері й увійшов у напівтемний зашторений простір палати. Приміщення було вузьким і довгим. Якась квітка – чи й не фікус – похилилась у горщику на застеленій газетою табуретці біля стіни, виділяючи кисень згідно зі своїм рослинним призначенням. А далі, біля вікна, у глибині палати, на високому ортопедичному ліжку лежала, виклавши руки поверх товстої пухової ковдри й підвівши йому назустріч розкошлану голову, сама помираюча й вічно жива Українська Радянська Література. Повільними, обережними кроками, майже навпомацки у штучному сутінку палати Шлойма підійшов до узголів’я ліжка.
Це була величезна жінка, вагою, без сумніву, далеко понад центнер. «Ніколи не думав, що вона така велика… – майнуло у Шлойми в голові. – Але ж і бачив я її всього кілька разів у житті, й тільки з відстані. Та і років звідтоді минуло щонайменше тридцять». Туша в ліжку правильною куполоподібною горою здіймалась під ковдрою, ногами до заштореного вікна. Ліжко тоненько й жалібно поскрипувало, коли вона ворушилася. Сиве жорстке волосся на голові Степаниди Добромолець ще зберігало сліди завивки, карі очі з-під сивуватих брів дивилися серйозно, тверезо й цілком осмислено.
Шлойма нерішуче спинився біля самого ліжка, шукаючи очима, де б тут можна було присісти.
– Сідайте ось тут. Петре, дай стільця людині, – промовила письменниця неголосно, але твердо й розбірливо. І тільки зараз Шлойма помітив, що в палаті є іще хтось. В ногах ліжка, скулившись і злившись зі шторами, сидів і неначе куняв невисокий, проте широкоплечий чоловічок з борідкою на вилицюватому обличчі психіатра-невропатолога. Почувши звернені до нього слова старої письменниці, чоловік метушливо підхопився й, витягнувши з-під ліжка біле судно, в якому щось плюскотіло, перехопив його шийкою вперед і прожогом вилетів за двері палати.
– Ось, тепер ми самі. – Степанида Добромолець, стиха крекнувши, повернулась на лівий бік, обличчям до Шлойми, від чого ліжко протяжно верескнуло. – Тепер можемо спокійно поговорити. Як ви доїхали? Яка там у вас погода?
– Дякую, нормально. – Фраза вискочила зі Шлойми без жодного осмислення, як стандартна відповідь на стандартне запитання. – Погода… як зазвичай погода у вересні.
– Ви їхали сюди автобусом чи потягом? – наступне запитання було вже менш стандартним, та не менш незрозумілим.
– Я приїхав автом. Автомобілем, Степанидо Порфирівно. – Шлойма підійшов ще на крок ближче й, не питаючи дозволу, легенько опустився
