було знову вхопити його за ґудзика, та в останню мить, вже піднісши руку, стримав себе і взяв Ецірвана під лікоть. Взяв міцно, трішки розвернув і повільно-повільно повів до виходу, конфіденційно бурмочучи:
– А якщо у вас раптом, не приведи Господи, що трапиться тут у нас, у нашому місті, то ви тільки знайдіть спосіб зв’язатися зі мною, і я також маю змогу надати вам якнайширшу допомогу… Я можу, наприклад, якщо виникне така потреба… провести вам обстеження… експертизу вашого психічного стану, й визнати вас непідсудним за будь-яких обставин… Майте це на увазі, будь ласка.
Шлойма, якому вдалось-таки нарешті звільнити свій лікоть з пальців психіатра й сина старої письменниці, саме пригадав неначе вві сні прослуханий божевільний текст протоколу, зачитаного йому Миколою Івановичем кілька хвилин тому в передбаннику томографа, відсторонився і, трохи нахилившися вперед, відказав секретним півголосом:
– Я безперечно матиму це на увазі. Це й справді може мені знадобитись, навіть найближчим часом. Самі розумієте, життя таке складне. Всяке в ньому трапляється, слід бути готовим до всього.
Петро Степанидович подивився на Шлойму знизу вгору дослідницько-випробовуючим поглядом, як справжній експерт-психіатр на пацієнта, котрий косить під дурочку. По обличчю було помітно, що він не до кінця вірить Ецірвановим словам, вбачаючи (або, швидше, вчуваючи) у них якусь приховану чи то пастку, чи то частку іронії, цілком безпідставно, що слід зазначити окремо. Але сказати щось у відповідь Петро Добромолець не спромігся, бо вони повільним-повільним кроком уже підійшли під самі двері палати, й з-за тих дверей було виразно чути шурхотіння – це Самчук з Миколою Івановичем там, у коридорі, нетерпляче переступали з ноги на ногу. Петро Степанидович вхопив Шлойму за долоню правої руки і стис її з такою силою, що в письменника аж пальці злиплися. Обоє чоловіків мовчки подивились один одному в очі й так само мовчки на прощання кивнули один одному. Вийшов наче взаємний уклін, японський самурайський ритуал. Після поклонів Петро Степанидович так само без жодного слова видобув з кишені штанів квадратову картонну картку, точнісінько таку, як та, що була наклеєна поверх зеленої папки, й підніс її Шлоймі перед очі. На картці квадратовими друкованими літерами акуратно було виведено два номери – ощадної каси й ощадної книжки у ній. Надалі, не промовивши ні слова, Петро Степанидович елегантно запхав картку до нагрудної кишені Шлойминої джинсівки.
Немов на прощання стара письменниця на ліжку під вікном, іще раз потягнувшись, протяжно й неголосно пукнула, але Шлойма, котрий був уже біля дверей, сприйняв це лиш як благословення. Петро кинувся в глибину палати, біля ліжка заметушився, підтикаючи ковдру й поправляючи подушку під головою хворої. А Шлойма Ецірван штовхнув двері й виступив за них, притискаючи до живота зелену папку, стягнуту резинкою. Він відбув важливу зустріч, він вийшов назустріч своїм квадратноплечим провожатим. Самчук і Микола Іванович, обоє з майже радісними виразами
