фрау Де Ляфорте, а, можливо, й зовсім навпаки.
Незадовго до від'їзду у мене раптом з'явилася ідея. А що, коли відкласти омріяне повернення на замучену перманентною економічною кризою батьківщину і замість того, щоб змінити сите гувернантське існування на почесну, але злиденну долю безробітного українського філолога чи на ще почеснішу, але не менш злиденну – студентки аспірантури ЛДУ, спробувати себе ще й у ролі студентки іншого, уславленого своїми філософськими традиціями, закладу. Повагавшися трохи, котрий саме обрати, я надала перевагу Фрайбурґу перед Гайдельберґом, бо хоч у Гайдельберґу до мене вже побували брати Ґрімм, Е.Т.А. Гофман і навіть Адельберт фон Шаміссо, зате у Фрайбурзі викладали й мешкали не лише Мартін Гайдеґґер та Едмунд Гуссерль, а й Дмитро Чижевський, вже не кажучи про Марину Цвєтаєву, численні делегації українського Червоного Хреста, львівську чоловічу хорову капелу «Прометей», капелу народної пісні і танцю «Черемош» і хор хлопчиків «Дударик». Чим не кайфова ідея – повчитися і попрацювати на такій багатій спогадами і традиціями землі?
Для втілення цієї ідеї в життя потрібно було зовсім небагато. Отримати дозвіл університету на навчання, отримати дозвіл німецького консульства на в'їзд до країни, знайти засоби до існування, гроші на дорогу і щасливо почати нове життя в новій іпостасі. Сильне бажання, як відомо, долає будь-які перешкоди. Дрібниці, які довелося подолати мені, і перешкодами назвати важко, отож незабаром я опинилася у електричці другого класу, яка, в'їжджаючи до фрайбурзького передмістя, проминає будинок, у якому жив і працював уславлений український науковець Дмитро Чижевський.
Я знала, що зустріну в цьому місті багато українців, більшість із яких – львів'яни. Протягом першого тижня я познайомилася з трьома Грами, котрі працювали в німецьких сім'ях як «опер», двома Олями, які вже відпрацювали як «опер» і тепер стали студентками, і одним Юрою, який виїхав до Німеччини разом із батьками і теж намагався стати студентом. Це йому наразі не вдавалося через недостатнє знання німецької. Крім того, тут існувало ще й товариство «старих українців», емігрантів із повоєнних часів, які зустрічалися щодругої неділі під час української Служби Божої в одній із церков Фрайбурґа. Після відправи товариство запрошувалося на обід до вуйка Шпильки, який щоразу розповідав про своє героїчне бойове минуле у складі військ УПА, дарував кожному, хто вперше був присутній на обіді, жовто-блакитного прапорця з власноручно вишитим тризубом, після чого звертався до новоприбулого з проханням під час «наступної візити до України особисто передати панові президенту важливого папера». Сам вуйко не їздив до України вже понад двадцять років. На конверті з «важливим папером» стояла зворотна адреса:
Pan Spilka.
Freiburg.
У моєму закордонному паспорті цього разу стояла омріяна «студентська» віза, яка не лише дозволяла протягом року вільно перетинати кордони, а й давала дозвіл на працю в країні з одним
