житлодавець називався Клаус. Як і його попередники, важко дихав у слухавку і, не витрачаючи часу на зайві пояснення, запропонував займатися «прибутковим бізнесом». «Робота» полягала в носінні дорогої білизни. її потрібно було раз на два тижні забирати в Клауса, носити два наступних тижні, не знімаючи, і брудною віддавати назад. За кожен комплект я мала б одержати від 20 до 25 марок. Що сильніший запах, то більше.
– Ну як? – запитав Клаус і задихав ще важче. – Я розумію, що у Вас, як і в кожної порядної дівчини, виникають певні проблеми морального плану…
– Ну що ви. Які проблеми? Звичайно, я погоджуюся. Де ще можна так легко заробити гроші? Це просто щасливий випадок, що Ви подзвонили. Скажіть, а якщо я раптом попісяю випадково у Вашу дорогу білизну? Знаєте, у мене є такий маленький недолік. Тоді її прати чи віддавати брудною? Та що я такі дурниці питаю. Звичайно, брудною, що сильніший запах, то більше задоволення отримує клієнт. Може, Вам ще співробітниці потрібні? У мене тут є кілька товаришок, я в них можу запитати. А можемо взагалі інтернаціональний бізнес започаткувати. Наприклад, ношені майтки з України. Там знаєте, скільки гарних дівчат, і ціни набагато нижчі. Вони за 5 марок хоч півроку не будуть ці майтки знімати. А ще в нас там вода рідко буває, тож за сильний запах можете не турбуватися. Слухайте, а чоловічої білизни не потрібно? А то мій хлопець саме шукає роботу…
На цьому Клаус поклав слухавку.
Наступне оголошення я формулювала вже обережніше:
Студентка шукає кімнату.
Оплата за домовленістю.
Зі старих знайомих відгукнувся лише безіменний спраглий еротичного масажу, крім того, подзвонили ще троє в справах масажу звичайного і троє з потребами сексу по телефону. Нарешті газета потрапила й до рук, не стурбованих сексуально. Мені вдалося познайомитися з Міхаелем, власником фірми, що мила вікна на замовлення підприємств і приватних осіб. Працюючи для цієї фірми в темпі 10 вікон за годину, можна було протягом цієї години заробити 12 марок. Значно менше, звичайно, ніж за ношені майтки, зате значно більше, ніж за годину будь-якої роботи в Україні.
Останнім подзвонив італієць, що назвався Роберто Арґентіно і повідомив, що в нього є кімната. На мої подальші запитання я почула лаконічну відповідь:
– Приїхати – побачити, – сказав адресу і поклав слухавку.
Арґентіно був італійцем із Мілана, 35-річним водієм вантажних автомобілів. Невисокого зросту, з густим, але не кучерявим чорним волоссям, у темних окулярах і білих штанах. Саме таким я завжди уявляла собі Остапа Бендера. Перше, що він сказав, коли ми зустрілися, було: «Я дуже поганий володіти німецька».
Як це йому вдалося після десяти років життя у Фрайбурзі, я так і не збагнула.
Роберто жив у чотирикімнатній квартирі недалеко від центру міста. Відтоді, як од нього пішла дружина і він залишився жити з дочкою, Берто (він одразу запропонував називати себе по-домашньому) шукав безкоштовну домогосподарку.
