серця. Порівняти хоча б із звучанням слова: «кохання». Зовсім інша річ. М'яко, повільно, наспівно, ніжно. Округло, мов дівочі перса. Стрімко, мов спраглий пестощів прутень. Слово, яке хочеться повторювати самому, хочеться, щоб хтось повторював його для вас, про вас або принаймні у вашій присутності.
Що не кажіть, якість звучання помітно відрізняється. Та і зміст слова «пристрасть», якщо вдуматися, доволі-таки незрозумілий. Так, ніби чоловік ніяк не второпає, що до чого, а точніше хто при кому. Він «при страсті», вона при ньому, чи почуття (принаймні сильні) тут взагалі непричетні. Як на мене, що чоловік «при страсті», що «без страсті» – різниця невелика. Погана це ознака, коли людина носить свої почуття при боці. Як гаманець, пейджер або носову хусточку. Мало в цьому, як на мене, темпераменту.
Звичайно, є у слова «пристрасть» і милозвучніші синоніми: «жага», наприклад. Або «захоплення». Але на те вони й синоніми, щоб відрізнятися за змістом. Мені здається, що почуття, яке ми називаємо «пристрастю», несуттєво, але все ж таки відрізняється від того, яке мається на увазі під словом «жага», не кажучи вже про «захоплення». А почуття – це речі, що вимагають точності. Особливо, коли йдеться про їх число. Уявіть собі, що вам потрібно вжити слово «жага» в множині. Не виходить? Із захопленням – ще гірше. Йому що множина, що однина, «без різниці», як каже моя бабця. А мені зовсім не без різниці, про що саме Вам розповідати: про одне захоплення, три чи 15. А були б ви моїм чоловіком чи принаймні коханцем, думаю, тоді б ви теж прониклися розумінням важливості цього аспекту української граматики.
Якщо припустити, що мова має безпосередній вплив на дійсність, то багато речей можна пояснити. Напевно, найкраще взяти для цього поетичні тексти, адже у них, як відомо, відображаються найхарактерніші риси національної ментальності. Уявіть собі народ, чий поет, освідчуючись коханій жінці у віршованій формі, пише: «Не дивися так привітно» чи «Не милуй мене шовково»[5]. Вже не кажучи про «Утекти од тебе світ за очі»[6]. Щось подібне зустрічаємо хіба у спорідненій ментальності «старшого брата»: «Нє жалєю, нє заву, нє плачу».[7]
Це у класиків. Здавалося б, у процесі еволюції почуття, точніше форма їх висловлювання у поезії мала би шліфуватися, ставати тоншою, ніжнішою. Але не з нашим щастям.
Уявіть собі, наприклад, поетичний образ: «…чи кохання хотів що не торкане ще пролітає над ринком де рила і туші»[8]. Уявили? І схочеться Вам торкати те кохання поміж рилами?
Чи інший образ. «Встромляю в панну спис тюльпанний», – і це пише поет у кінці XX століття, перед тим попередивши довірливу дівчину: «Ні подиху, ні слова поміж нами», а потім ще й задоволено завершує: «А я в траву щасливий упаду»[9]. Справді, як мало часом потрібно для щастя.
Іншому поетові потрібно ще менше:
«Принцесо! Швидше роздягнися!
Принцесо! Швидше на матрац!
Ну, все в порядку – понеслися:
Ерзац,
«Не дивися так привітно», «Не милуй мене шовково» (Павло Тичина).
«Утекти од тебе світ за очі» (Ліна Костенко).
«Нє жалєю, нє заву, нє плачу» (Сєргєй Єсєнін).
«…чи кохання хотів що не торкане ще…» (Юрій Андрухович).
«Встромляю в панну спис тюльпанний», «Ні подиху, ні слова поміж нами», «А я в траву щасливий упаду» (Віктор Неборак).
