володіння українською мовою;
3) добре володіння російською мовою;
4) сумніви у майбутній перемозі ідеї галицького сепаратизму;
5) відсутність чіткої політичної позиції;
6) намагання за будь-яку ціну переїхати жити до столиці або хоча б до Львова;
7) надмірне наслідування всього, що походить зі столиці або хоча б зі Львова;
8) незнання національних обрядів і застільних пісень;
9) незнання історії власного міста;
10) незнання національної історії.
Напевно, таких ознак можна знайти й більше, але вищеназвані абсолютно точно потраплять до категорії провінційних з погляду кожного свідомого тигиринця. З іншого боку, всі перелічені явища чи принаймні більшість із них виглядають абсолютно непровінційно в очах представників інших середовищ. Наприклад, київських та львівських російськомовних, частини деяких київських україномовних і абсолютно всіх донецьких, полтавських, одеських та херсонських. Таким чином, поняття провінційності з категорії постійної і чітко визначеної перетворюється на змінну величину, залежну від середовища, у якому це поняття вживається. Хоча цю тезу й заперечують усі, хто дотримується радикальних поглядів у питанні галицького сепаратизму, тобто як його гарячі прихильники, так і не менш переконані противники. Але в цьому немає нічого дивного, адже будь-яка радикальність веде до спрощення.
По-друге, поняття духовної провінції. Для представників середовища тигиринського феномена тут знову ж таки немає нічого складного. Кожного, хто не поділяє поглядів теоретиків галицького сепаратизму, або ж поділяє їх не надто переконано, можна вважати людиною з провінційною свідомістю. Але, як на мене, це визначення потребує уточнень. Наприклад, як бути з тими, хто входить до ЛРУБЗ(нє)? Представники ТРУБЗ(нє) вважають їх провінціалами, ігноруючи той факт, що позиції обидвох партій майже ідентичні.
По-третє, чи потрібно зайвий раз уже в назві роботи підкреслювати, що Тигирин – це географічна провінція? Адже це може викликати незадоволення найбільш радикальної частини тигиринських патріотів, які не захочуть асоціювати себе з жодною провінцією, навіть якщо це слово вжити у позитивному сенсі.
Можливо, я надто близько підійшла до предмета дослідження, потрібно було залишатися на безпечній відстані закордонних бібліотек, звідки все виглядало чітким і однозначним? А може, взагалі жодна ідея не видається мені вартою довіри настільки, щоб цілком себе з нею ідентифікувати?
Навіть не знаю, в чому конкретно полягає те, що мене зупиняє. Можливо, я просто глибше вникла у матеріал, і деякі раніше очевидні факти зараз перестали для мене бути настільки очевидними, а деякі раніше прийнятні спрощення почали здаватися надто примітивними. Можливо, я усвідомила величезний розрив, який полягає між теорією якоїсь політичної ідеї та її практичним втіленням. А також те, що надто неупереджений
