сусідів. Час від часу Карло схвалює щойно висловлену думку фразою: «Екстр-р-ао-р-рдина-р-р-ний вип-п-падок», чи «О-р-ригін-н-альний ас-п-пект». Доглядає за всім цим зоопарком привезений Марком із якихось закордонних гастролей електронний карлик із дистанційним управлінням, якому в спеціальний ковшик потрібно насипати їжі для тварин і пустити за потрібною траєкторією. Він годує тварин, прибирає в клітках, міняє воду в акваріумі. У карлика, якого Марко називає грумом, є ще функція музичного супроводу, але якість звуку в цьому супроводі надто вже нагадує катеринку й ріже абсолютний музичний слух обидвох моїх друзів, тому Марко її відключив. Коли Марко з Евеліною їдуть на гастролі, я щовечора заходжу до їхнього помешкання і перевіряю, як грум виконує свої обов’язки, а також при потребі докуповую харчування для тварин.
Коли Марко зайшов до моєї кухні, Агатангел, який на той момент ще був просто щуром, демонстрував новий вияв своєї креативності. Частину яблук, яка не ввійшла до складеного на обідньому столі альпінарію, він понадкушував і порозтягував по моїх черевиках, прикрасивши ці натюрморти зів’ялими квітами, які я не встигла викинути. На обідньому столі як доповнення до попередньої картини було написано: «Вітаю!», очевидно виконане щурячим хвостом, змоченим у рештках томатного соусу з пательні.
– Ого! А щурик у тебе естет, – присвиснув Марко. – Боюся, банальну трутку в шматку м’яса він їсти не буде. Можемо спробувати мій авторський варіант – отруєна відбивна в шоколаді. Або є ще у нас німецький засіб із запахом копченої ковбаси. Сам мало не переплутав. Вибирай. Але взагалі це, здається, дорогий екземпляр. Напевно, хтось загубив. Зараз модно розводити білих щурів, фарбувати їм кінчики хвостів і носити за собою всюди. Наші знайомі зробили на цьому цілий бізнес. Завели самку і самця, а потомство продавали прихіпованим тинейджерам, аж поки не зловили одного постійного клієнта на тому, що він згодовує щуриків своїй породистій киці, яка, крім м’яса білих щурів, нічого їсти не хоче. Тепер вони дають своїм щурикам протизаплідні пігулки, бо розлучати їх було б негуманно, а вирощувати котячу хавку не хочуть.
Слухаючи Марка, я усвідомила, що у мене зовсім не виникає бажання труїти цю дивну істоту. Тим більше, щурик явно доброзичливий і, можливо, не завдаватиме клопоту. А мати в домі живу істоту я хочу давно, тільки ніяк не можу вирішити, яку саме. Можливо, це ідеальне рішення, бо щурика не доведеться вигулювати, як пса, і мітити він не буде, як кіт.
– Добре, що це самець, вони особливо цінуються, – доповнив мої внутрішні роздуми Марко. – То що, будемо труїти чи подумаєш?
– Подумаю, – твердо відповіла я. – Вибач, що потурбувала.
– Не страшно. Зайдеш до нас? Зараз прийде Макс із концерту, він привіз французьке вино, посидимо.
– Залюбки. Тільки переодягнуся.
Коли я замикала за собою двері, тримаючи в руках пляшку вина і шоколадку, майбутній Агатангел витягував із мого взуття
