style="font-size:15px;"> На Донеччину тепер вже, видимо, треба було їхати неодмінно. Хата в Брилів – тільки кімната з кухнею, і в ній двоє старих, сестра Василинка і ще троє малюків. А в Колибердів – кухня і кімната, а в них старі та, без Тоськи, шестеро Колиберденків покотом на підлозі. Літо ще, звісно, можна перебути молодим і в альтанці: «альтанкою» прозивався курінець на картоплищі, споруджений Данилом для сторожування, – щоб своя та колибердівська малеча не обнесла єдиної на дві родини яблуні. Ну, а як на зиму поверне? Куди його діватись?
Турботи враз обсіли молодого мужа, хоча й був він ще жених.
У Тоськи он пальтечка на зиму нема. Дівкою, звісно, відсиджувалася собі вдома, а дружиною – що робити, коли, скажімо, щось по хазяйству треба та й показати між людей, – яка ти така молодиця і як годить тобі та шанує тебе чоловік?
– Ех! – понуро закляв Данило. – Убогому женитись…
– …то й ніч мала? – зразу ж єхидно обізвався Харитон.
Але Данило сердито махнув на нього рукою:
– Я про те, де ж ми з Тоською тепер жити будемо, хлопці?
Данило спинився і дивився на товаришів і з одчаєм, і з подивом, неначе тільки зараз збагнув, що женитися саме йому, а не комусь іншому із присутніх.
– Знаєш, – раптом сказав Флегонт, – я вже теж подумав про це. Мабуть, доведеться мені з кімнати у кухню до мами перейти, а ви з Тосею розташуєтесь тимчасом у моїй кімнаті.
Данило ще не збагнув, як слід, самого сенсу пропозиції Флегонта і не встиг оцінити його великодушності, а вже Харитон сердито закричав:
– Ну, це вже ти кинь! Теж мені – хвілантроп, дама-патронеса з Земського союзу! Ти мені, будь ласка, дружби не перебивай: ми з Данилом вже вирішили разом їхати на Марію-біс!
Вони стояли втрьох: Данило приголомшений, Флегонт збуджений і Харитон сердитий – на курному пустирі, під парканом міського іподрому, обернутого тепер, у війну, на учбовий аеродром. І цей печерський пустир, і гнилий, зеленозамшілий паркан були їм знайомі змалку, рідні, найрідніші місця: мила, солодка батьківщина! Тут, малюками, толочили вони босоніж спориш та лободу, бавлячись у «матки й синка» або заводячись у «хунхузів» та «русько-японську війну». Тут, підрісши, заглядали вони крізь щілини паркана і тяжко заздрили гімназистам, що ганяли великого шкіряного м'яча, до якого їм, печерській голоті, і приступитися не було надії ніколи: м'яч до футбола коштував аж тринадцять п'ятдесят у спортивній крамниці Орта на Прорізній. Тут, чотирнадцятого серпня тисяча дев'ятсот дев'ятого року, напередодні початку занять у школах, об оці от гнилі дошки паркана Данило набив здоровенну ґулю Флегонтові на лобі, коли Флегонт вперше з'явився перед приятелями в гімназичному кашкеті і, таким чином, перекинувся, отже, в непримиренно ворожий, панського кодла, табір гімназистів, реалістів та кадетів, клас аристократії…
– Спасибі! – понуро й ніяково
