до національного питання; на Шулявці – взяти участь в установчих зборах організації жінок-українок і домогтися, щоб жінки-українки, окрім крою та шиття, налагодили в своїй організації також вивчення українознавства; на Лук'янівці – в комендатурі Лук'янівської в'язниці – вимагати від в'язничної адміністрації проводити серед в'язнів культурно-освітню роботу українською мовою…
– Ну й швидка! – з подивом і повагою признав Данило, коли за Мариною закурили небруковані печерські дороги.
– Метка! Мене перебалакає! – із захопленням, навіть заздрісно озвався Харитон. – Нам би таку на «Марію-біс»! В два щота зробили б… що-небудь.
Флегонт не мовив нічого, тільки зашарівся і пішов попереду, щоб товариші цього не помітили.
На призьбі під будиночком Брилів товариші побачили гурт ранніх гостей. Харитон зразу ж ухопився за голову:
– Рятуй, Мати Богородице! Вже наші «політики» зійшлися на повний пленум!
«Політиками» заводська молодь прозвала робітників старшого віку, коли вони сходились гуртом і заводили між собою розмову. Такі розмови поміж «стариками» перекидалися неодмінно на політичні питання, виливались у нескінченні дебати і значно затягувалися надовго, допізна.
Прислухавшись до негарячої ще, одначе вже жвавої гутірки на ґанку, Харитон із сумом констатував, що розмова між «політиками» щойно почалась, бо йшла ще тільки про світову революцію. Вже так, без наперед обумовленого порядку денного, повелося, що, зійшовшися, «політики» починали не про щось буденне, близьке, бачене перед очима, а неодмінно здалека – у всесвітньому масштабі. За годину чи дві котрась одна з-поміж світових проблем фіксувала загальну увагу. Тоді тематичне коло звужувалось і з загальних міркувань вилуплювалось якесь живе питання і з життя в рідній країні. Попервах це питання викликало інтерес з погляду його важливості для судеб цілої колишньої Російської імперії, згодом концентрувалось у Петрограді, як центрі й столиці країни, далі перекидалось до Києва, – і, таким чином, десь аж на третій годині дебатів, придибувало, нарешті, й на Печерськ. Аж тоді суперечка розгорялась повною мірою, і пристрасті сягали свого апогею.
– Європа! Азія! Америка! Африка! Австралія! – гукав у цю хвилину, вимахуючи кулаками, Василь Назарович Боженко, столяр-модельник з Головних залізничних майстерень. – Сьогодні увесь світ уже втягнутий у війну, раз і Сполучені Штати встряли в цю заваруху! Така веремія! Кров проливають селяни і робітники, а тягаються за чуби капіталісти – кому більше в кишеню класти на наших сльозах і крові! Нам така війна – без інтересу! А ти кажеш!
Той, що «казав», був, звичайно, Іван Бриль, найзаядливіший полеміст – завжди охочий до суперечки будь з ким, навіть із самим собою. Знизавши плечима на пристрасну Боженкову мову, він заговорив повагом, з неприхованою насмішкою наголошуючи на окремі вирази, якими б
