а на рахунок українців цими ж таки руками випреться штучно утворена гітлерівська петлюрівщина й антисемітизм з усіма наслідками м'ясорубок, краще б мені вмерти і не знати більш людської підлості і бездонної ненависті і бездонної вічної брехні, якою оплутані ми.
Бійці і лейтенанти орють на фронті, оборюють зенітні гармати. Цю землю можна їсти, а вмерти за неї – хоч зараз.
Співають уночі українських пісень. Таке життя, такі люди, такі урочисті настрої, що тільки на війні.
Коні в хатах. Цілий корпус. Хлопчаки зійшлися і розмовляють, хвастають, у кого в хаті кращі коні. Які коні розумні, що вони їдять, що люблять, як їх зовуть.
5/V 1942
– Ну, как нравится на фронте?
– А ми українським братам помагаєм, – відповів вірменин-боєць.
Таджики привезли подарунки. «Помагаєм українським братам».
Там, на фронті, справжнє братство народів-бійців. Всі народи, всі нації – всі рівні, у всіх однакова любов до Батьківщини, до дітей…
Тут залицяються до жінки, що носить воду. Тут плачуть, коли штаб іде далі.
В кілометрі од фронту орють, завидують один одному.
– Глибше!
– Що, не важко?
– Чого важко? Цю землю можна їсти.
Бійці і командири сіють, сіють! Орють і сіють! Я дивлюсь на це і плачу од радості.
Написати новелу про хлопчиків, що у них у хатах стоять коні.
Розмова, у кого кращі коні. Потім про трофеї – у кого що є (у кожного збірка речей, здобутих від убитих німців).
Про хлопчиків не простих, а хитрющих розвідників, надзвичайно спостережливих і розумних.
– А у нас ще стоїть собако-міна… – ударив напослідок один хлопчик другого.
– Яка собака?
– Протитанкова собака.
Тут пішов довгий дитячий диспут.
У хлопчиків мусить бути досконала військово-технічна термінологія.
6/V 1942
Наказ здати зброю під страхом розстрілу. І от до командира приходить жінка і просить роззброїти її хлопця. У хлопця – арсенал трофеїв. Він крав зброю.
– Ви знаєте, що він раз накоїв? Застрелив офіцера.
– Брешете.
– От щоб я пропала! Щоб я перелякалася… і т. д.
– Потім він убив ще двох фашистів, тільки матері не признався, бо за офіцера я йому таки добре побила с… попругою.
Може, він убив першого фашиста за вбивство, за повішення батька, чи брата, чи дядька.
Як командир послав бійця роззброювати хлопця. Боєць був хоробрий і мав непогані діла з німцями, але хлопця взяти не міг. Довелося кликати підмогу і брати хитрощами. Коли його схопили, він плакав і кусався. Він боявся, що його розстріляють, і вирішив дорого продати своє життя.
Ще краще: пішла мати і вхопила його. Потім уже бійці.
– Кажи, будеш стріляти?
– Буду.
