за борти човна.
– Сидіть тихо, коли не вмієте плавать.
– А що риби поглушить у річках!
– Еге. Позаторік подохла од задухи, а решту зараз німець висадить гарматами. Спустіють і річки, мабуть, і все на світі.
– Німець ненавидить ціль, а ви? А ви все думаєте, а треба не думати, а ненавидіти ціль…
– Я ненавиджу німців, діду, всією своє душею, – крикнув Сеня Тополя і навіть схопився за нову кобуру.
– Значить, душа в тебе мала. А ти прикуй себе ланцюгом до кулемета та й клади ворога мовчки до смерті, а там уже люди розберуться, який ти був – нервний чи ні. А то виходить, що ненависті в тобі багато, правда, а нервів, а любові до себе ще більше, от і «перевезіть, діду».
– Ну це не всякий може.
– Отож-то й є. А треба, щоб всякий міг, їсти ж усякий требує. І язиком галакать всі навчились.
– Багато вони вчилися ненавидіти дома всяких несогласних, так у них до німців не вистачило, чи що? Та хто їх зна.
Тополя притих.
Коли до берега під'їхали німці, збуджені і гарячі, як хорти, – вони довго й нещадно били діда Савку і діда Платона, потім сіли в човен і веліли перевозити негайно на той берег. Посеред Дніпра Савка до Платона:
– Платоне, прости мене.
– Бог простить.
– У другий раз – Бог простить. У третій раз – Бог простить.
– Прости і ти мене, Савко…
Кинулись діди на правий берег, і перекинули човна з німцями, і потонули з ними у тихих водах сивого Дніпра.
Всяка буває душа – одна, як Дніпро, друга часом, як калюжа, по кісточки, а часом буває так, що і калюжки нема, а неначе, звиняйте, віл п…
– А коли душа велика, а чоловік нервовий?
– Подайте човен, ого-го-го. Човен подайте. Ага-га-га-го-о-о-о. Човен! – розпинався хтось на березі.
– О, нервені душі заметушились. – Оглянувся Савка. – Отак і накличуть німців. А нема того, щоб тихо посидіти та подумати.
– Я Герой Радянського Союзу. Я не боюся смерті. Я знищив ворогів багато. Ненависть прорізалася в мені аж на Дніпрі, а зараз вона визріла в мені, як квітка. Скажу вам правду. Нічого в житті так не хочу, як після війни, коли буду живий, поїхати до того діда, поклонитися йому в ноги за науку.
– І гарненько відчитать, щоб не зазнавався на старості літ, – сказав один з тих непоправних тупиць, яких навіть війна не виправить… Чи, мо', це і був той самий журналіст Сеня Тополя.
– Не поклонитесь, товаришу командир, – сказав молодий, років вісімнадцяти боєць.
Всі подивилися на бійця.
– В ту ж ніч прийшли на берег німці…
– А ти звідки це знаєш?
– Я був тоді хлопцем, що сидів мовчки на лопачині. Я один тільки й виплив до берега. А діди з німцями потонули в Дніпрі.
– Встать! – пролунав владний голос полковника.
Ми встали і стояли хвилину. Далі ми мусили
