ви, я бачу, люди. Не охочі до штабів, а більше до шаблі, як і мій покійний Лук'ян.
Бійці оточили матір командира ніжною увагою і пошаною. Кожен з них вбачав в ній свою матір, що десь нишком виглядає його, побиваючись, і плаче, і молиться на церковних пустирях за його життя.
А починається оповідання з наказу командира, може, кавалерії Лук'яна Горлиці. Вони в рейді.
Перед ними село, що його треба взяти, у селі міцно засіли німці. Обстріл. Село палає. Горлиця каже, що це його рідне село. Він ніби просить не підкачати. Побачу чи не побачу батьків. Обстріл. Короткий бій. Бій на вулицях. От і хата на горбочку над рікою. Не хата – піч одна.
Полетав Лук'ян, полетав козак і впав на дорозі… Сім куль уп'ялося Лук'янові в серце і одна коню. Вилізла з льоху Лук'янова родина. Плач матері над сином. Кладовище над рікою. Похорон.
Через три дні тризна – обід.
Вилізли сповняти звичай.
Худі, землистого кольору, погано вдягнені люди. Довго сиділи вони в льохах, багато бачили такого, що не забудуть і потомки. Довго жили вони по той бік забороненого людськими законами, і тавро жури, що не зникне з них скоро, потроху стиралося в їхніх очах, коли пригадували труд, і любов, і добрі часи. Людям хотілося забути страшне по великому, всемогутньому закону життя і по незламній силі свого характеру хліборобів, себто людей, що звикли віками до вирощування, до життя.
Коло поминальників роїлася дітвора. Одного притягли, насилу спіймали і привели до столу.
– Оце сиротинка, такого-то син. Нема. Ну хай великий росте. Ну, скажи, що ти будеш робить, як виростеш?
– Рубатиму ворогів. Буду вішати ворогів.
– Так не можна казать. Ти ще маленький. А, Боже мій, попортили дітей і все на світі! Тепер як їх на добро навернеш. Є на кого подивитися. – Над одною могилою сиділи тихі зґвалтовані дівчатка. Про це не говорили.
– Не слухай баби, Михайлику. Рости та не забудь нічого. Бий їх, проклятих, і не прощай нікому. А баби наговорять. Треба битися. Раз тебе ударено – бий десять раз… Будеш?
– Буду, діду, – сказав Михайлик і вийняв німецьку запальничку.
– Поцілуй мені руку, що будеш.
– Семен, ну що ти говориш, і сам немов малий.
– Бий їх, Михайлику! Щоб батька твого ім'я не стерлося в часі. На тобі за це чарку!
– Ти сказився, чи що? Малому чарку. Ви подивітесь!
– На поминанні і малому можна. Іди до мене, Михасю.
Михайлик підійшов і став коло діда. Дід обняв його своєю великою, сухою, жилуватою рукою і сказав:
– Дітей же треба на добре навертати.
– Рано ще. Добро існує не для нас.
– Наше добро – це нанависть до ворога, ото наше добро. Да сміливість, щоб умирати не боялись, як наш Лук'ян. Признаюся тобі і всім вам, люде. Три дні як нема Лук'яна. Впав перед самим вікном, – показав дід на стовбур печі. – День і ніч я думав про Лук'яна. Як він там? Де він? Стояв з петлею на шиї – про Лук'яна думав, і в погребі сидів – хіба не правда? І ось три дні нема Лук'яна. Впав перед самим вікном, – знову показав дід на стовбур
