Таньку спізнався із самим Луципером.
А що ж тепер? Завів усіх чесних козаків, яких покійний гетьман Мазепа залишив під його рукою, аж до самої Швеції та й покинув тут подихати з голоду – повівся, немов нечиста свинота. А щоби вже ніхто не міг нічого вдіяти – перекинувся на гаспида з роздвоєним отруйним жалом замість язика, видав колишнього свого кревного брата і справжнього гетьманського спадкоємця Андрія Войнаровського московським собакам[6], які схопили цього достойного лицаря і вже, либонь, живцем розшматували у нечестивому своєму Петербурзі.
Отже, лишається єдине з двох: або тут, у Стокгольмі, із усією сім єю Богові душу віддавати – або ж кинутися в ноги московському цареві Петру і принижено благати про милість до нас, підло ошуканих самозваним гетьманом Орликом. Вибираю останнє, на тому проклинаю день і час, коли повірив цьому запроданцю нечестивого племені. Спізнався з вами писар Пилипко, завів усіх козаків на чужину – тут ваші могилки дощиком розмиє, вітерцем розвіє так, що й видко не буде. Недарма ж бо кажуть люди: ні одного перехриста могилки не видно! А з ким поведешся, від того й наберешся… Отак і вір вашому чортовому племені!
І ти, немічний плюгавче, писаря Пилипка і курви Таньки син, теж тут іздохнеш, немов пес шолудивий. А непереможним левом тобі, писарчуку-псарчуку, ніколи не стати – бо жид жидом завсегда смердить. На тому тебе проклинаю, як і свій колишній намір породичатися з христопродавцями. Добре, що в останню мить проздріли засліплені очі старого козака! Тепер тобі, блазню, не видіти Софійки моєї, як поспилюваних рогів луциперових на тімені твоєму.
Сподіваюся, не до нечистого католицького, а до чесного православного Різдва будемо вже на рідній землі стояти і Бога молити, щоб покарав Він усіх вас, паскуд, і щоб ви усім скопом якнайшвидше одправилися у самісіньке пекло з чортами – братами вашими, у казанах із смолою кипіти, на розжарених сковорідках голими сраками скакати і на приску тропака танцювати! Ніколи я не мав віри до вас, вихрестів, – але вам, покручам паскудним, вірив славетний гетьман Мазепа, доводилося коритися. Хотів жити з вами у злагоді, навіть лихий мало не підбив породичатися з вашим нікчемним племенем. Але тепер – не вийде!
Проклинаю вас. Щоб ви не діждали, хай усім вам на тому грець!
Писано справжнім козаком і чесним християнином Семеном Півтораком у шведському стольному місті Стокгольмі, у падолисті[7]1717 року від Різдва Христового.
Григорій знов і знов перечитував ганебне послання, по декілька разів поспіль вдивлявся у кожне образливе слово… хтозна навіщо!
Можливо, його надзвичайно вразила та обставина, що, шукаючи у схованці вісточку від коханої нареченої, натомість знайшов там… оце?!
І головне – за що?!
Як пояснити несамовитий напад люті, під впливом якого тільки й можна написати щось подібне?! Хіба що у старого в голові запаморочилося від тутешнього нудного, безпросвітно-сірого
За рік до описуваних подій, у 1716 році, агенти російського генерал-прокурора Ягужинського викрали у Гамбурзі племінника гетьмана Івана Мазепи Андрія Войнаровського й доправили його до Москви (див. Хронологічну таблицю). Войнаровський у цей момент виконував чергове доручення гетьмана Орлика, але захворів, чим і скористалися московські агенти.
Листопаді.
