обмаль, тож випробування моє протривало іще два дні. Отак три дні він досліджував моє невігластво, а на третій день визнав мене гідним лаврового вінка.
[32] Він настійливо пропонував мені церемонію увінчання в Неаполі і всяк намагався схилити мене до згоди. Але моя любов до Рима взяла гору, попри вельможні наполягання. Відтак, зауваживши мою непохитну рішучість, король дав мені листа і надіслав звістку до Римського сенату, в якій висловив схвальну думку про мене. Тоді ця королівська оцінка збігалася як з моєю власною, так само з оцінкою багатьох інших осіб; натомість нині я не підтримую ні його судження, ні свого тодішнього, ні решти всіх, хто такої думки тримався, бо особиста приязнь і поблажливість до юності переважала в ній над справжньою оцінкою знань.
[33] Зрештою, я таки подався в Рим, і нехай навіть не достойний, але твердо покладаючись на авторитетну рекомендацію, прийняв, сирий іще початківець, лаври поета, під бучні вітання тих римлян, яких зацікавила урочиста церемонія. Подія ця відобразилась у моїх посланнях, як у віршованих, так і у прозаїчних. Як на те, почесні лаври, не додавши мені ані крихти знань, накликали на мене заздрість багатьох; але розповідь про це потребувала б забагато місця, щоб тут її починати.
[34] З Рима я вирушив у Парму, де якийсь час мешкав у можновладних синьйорів Корреджо, які до мене ставилися надзвичайно милостиво і з повагою, але між собою геть не ладнали, забезпечивши своєму князівству таке недоладне правління, якого там, либонь, зроду не бачили, і боронь Боже, щоб знову колись таке відновилося.
[35] Усвідомлюючи, які почесті мені надавались, я непокоївся, аби не пішов поговір, буцімто я отримую їх незаслужено. І от якогось разу, блукаючи пагорбами, що за річкою Енца, я дістався гаю на околиці області Реджо, що називався Піяна; і тамтешній краєвид справив на мене таке враження, що я знову взявся до перерваної роботи над «Африкою»: згаслий, здавалося, пломінь натхнення знову розгорівся; я трохи написав того ж таки дня і в подальшому писав якусь дещицю щодня, аж доки, повернувшись у Парму і підшукавши собі порожній затишний будинок, який згодом викупив і який досі належить мені, за такий короткий час і з таким завзяттям довів цей твір до кінця, що й сам нині дивуюсь тому.
[36] З тих країв я повернувся до джерела Сорґа, у своє заальпійське усамітнення…
[37] Тривалий час по тому завдяки чуткам, що розходились про мою славу, я здобув прихильність Якопо Каррари Молодшого27, чоловіка виняткового, з яким навряд чи хто з італійських володарів того часу міг би рівнятись, а радше, я вважаю, ніхто. Виряджаючи до мене своїх вістовиків та надсилаючи листи навіть за Альпи, коли я перебував по той бік гір, і всюди в Італії, хоч би де я був, він упродовж багатьох років невідступно засвідчував мені свою дружбу і кликав до себе. І хоча я нічого не прагнув від сильних світу цього28, я вирішив нарешті відвідати його і з’ясувати, що має означати така незвичайна настійливість могутньої, хоч і геть мені незнайомої
Джакопо да Каррара ІІ, падуанський «авторитет», «капітано дель пополо», мовою тих часів. Здобувши владу шляхом обману і політичних убивств, показав себе мудрим тираном і покровителем мистецтв.
У даному випадку «нічого» вилилось, поза рештою, у солідний будинок і канонікат, що давав 200 золотих дукатів на рік.
