нику вина,Дістався цей калам1 і келія тісна!
Ти висох молячись, а я в шинку промок.
Зате для мокрого й геєна не страшна!
4
Коли єство моє ліпив Творець із глини,
Зарані відав він про всі мої провини.
Якщо від нього й гріх, чому мене він хоче
В день суду ввергнути в палаючі глибини?
5
Настало свято. Злих думок воно
Немало зборе.
Підчаший ллє у піалу вино,
Ясне й прозоре.
Намордник посту, молитов оброть
Це свято зніме
Із тих ослів, що ждуть його давно…
О горе, горе!
6
Єсть бик у небесах, Волосожаром зветься;
Є й під землею бик, що бачить не дається.
Хто ж оком розуму погляне, той помітить,
Що посередині табун ослів пасеться.
7
Недоброзичливість ніколи не могла
Узяти верх: до злих вертались їх діла.
Я зичу благ тобі – ти зла мені бажаєш:
Ти благ не діждешся, я не побачу зла!
8
Шукай людину скрізь: на бідному постої,
У закутку нужди і в пишному покої.
Одна душа жива за сто Кааб дорожча!
Чому ж ідеш до них? Шукай душі живої!
9
Коли у небуття і ймення наше кане,
Не згасне сонечко у небі полум’яне.
Нас не було, та світ не був від того гірший;
Він не погіршає й тоді, як нас не стане.
10
Хіба не дивно, що пани чиновні,
Самим собі нудні, хоч горді зовні,
До кожного, хто здирство зневажає,
Такого пишного презирства повні?
11
У кого кожний день в запасі півкоржа,
У кого свій садок і хата не чужа,
Хто в рабстві не родивсь і сам рабів не має,
У того світлий зір і радісна душа.
12
О світе! Знаєш сам, які твої діла!
Сидиш недвигою у башті гніту й зла!
Одним добро даєш, а іншим – лихо! Тільки
Це й знаєш ти, осел! Ні, гірший від осла!
13
О Доле! Бідний нам ти приділяєш пай!
Звільни ж мене з тенет, за ворога не май!
Якщо ти з дурнями й низькими накладаєш, —
Ну що ж, тоді й мене за йолопа вважай!
14
Ті, що поклони б’ють, наслідують ослам,
Бо служать шахраям, шахрайський возять крам.
І найдивніше те, що під покровом віри
Живуть кафірами2 і продають іслам!
15
В Каабі, в капищах, – дух рабства і покори.
Співають рабству гімн церковні дзвони й хори,
Міхраби3, храми, хрест – та це ж усе ознаки
Терпіння рабського, його міцні підпори!
16
Ви думкою найвищого сягнули,
Про Всеблагого теревені гнули,
А в тайне прозирнути не змогли:
Налепеталися – й навік заснули.
17
Ви в себе всесвіту ввібрали силу
I судите про нього – з небосхилу,
А суть пізнавши – наче небосхил,
Сягаєте чолом земного пилу.
18
I юних, і старих – всіх поглинає час,
I невеликий нам дається днів запас.
Ніщо не вічне тут: ми підемо так само,
Як ті, що вже пішли й що прийдуть після нас.
19
Не буде рож – є колючки над яром;
Погасне світло – вдовольнишся жаром;
Очеретяне перо.
