для вибору великі космічні концепції минулих віків: олімпійська, що персоніфікується в Зевсі, орфічна – в Пані, і гностично-християнська – в ідеї Духа… Він не вибирає жодної з них… Сонячні кларнети – це щось ніби нове, атеїстичне, безбожне, воно нагадує сонячні концепції фейєрбахіанської школи, коли німецькі інтелігенти – ідеологи революційної буржуазії – поривались до історичного діла».
5
Уся ця поезія Тичини, зокрема її початкові рядки, виразно перегукується з поезією Тичининого улюбленця Рабіндраната Тагора «Одухотвореність» (1900). Пор.: «Цей дух, це життя, що дано чоловіку, – / На білому світі було споконвіку. / Усе він створив у безмежжі всесвітнім. / Він – танок стихій у чарівному ритмі, / Він – в радості жити, у співанці ранній, / У кожній пилинці, в билинці останній, / У вітах, у квітах, в дощі і в осонні, / В смертей і народжень неситім бездонні, / В припливахвідпливах – у вічному русі, / Він душу мою танцювати примусив» (пер. Віктора Батюка).
6
Хітон – льняний або вовняний одяг у формі шматка тканини, що закріплюється на лівому плечі й підперезується поясом.
7
У поезії одного з улюбленців Тичини Еміля Верхарна «Дикий чернець» є слова: «Не знають іншого вони для себе Бога, / Окрім жорстокого і мстивого та злого». Можливо, саме ці слова Верхарна відлунюють у прикінцевих рядках поезії «Не Зевс, не Пан…»).
8
У 1962 році Тичина писав у своєму щоденнику, як він створив цю поезію: «…я ліг на траву горілиць проти неба, під голову поклав книгу Дмитрія Ростовського. Хмарки пливли по небу білі. А потім все більше стало їх і більше. І у мене в голові перші рядки ще не написаного вірша забриніли. І я, прийшовши додому, записав їх: “Закучерявилися хмари. Лягла в глибінь блакить”».
9
Можливо, образ вітрів як «буйних турів» інспірований тут «Словом о полку Ігоревім».
10
Цей настрій був навіяний поетові рідною домівкою та знайомою з дитинства літньою природою. У своїх щоденникових нотатках Тичина перегодом відзначить, що написав поезію «Гаї шумлять…» «влітку 1913 р. в Пісках».
