зиму прийдешню, в турботі хазяйській,Саду пильнує свого, ниви свої засіва.
Скажеш: щасливий оратай. Але щасливіший од нього,
Хто залюбки обробив ниву душевну свою.
У всякому разі, весь пафос поезії Рильського, як писав свого часу Михайло Доленґо, можна передати двома словами: «Солодкий світ!». І в цих словах усе: гармонія космосу, його одухотвореність, домежна повнота буття, радість кожної миті, райська тиша і спокій:
Солодкий світ! Простíр блакитно-білий
І сонце – золотий небесний квіт.
Благословляє дух ширококрилий
Солодкий світ.
Та в цих-таки словах і весь трагізм життя, адже вони – відлуння Книги Екклезіастової: «И сладок світ, и благо очима зріти солнце» – бездонно глибокої й украй похмурої візії дочасного людського існування. Сонячні, радісні, легкі, плинні й солодкі образи поезії Рильського – яскраве марево на тлі темного провалля небуття і смерті. Мабуть, і справді, як писав колись Віктор Петров, світлий спокій Рильського виростає з його принципового «скепсису й песимізму». Та, може, іще виразніше ця риса проступає в поезії Павла Тичини.
Його «Сонячні кларнети» дихають молодістю, бадьорістю, радістю життя, усім тим, що дало підставу Василеві Стусу стверджувати: «Тичина – перший поет-оптиміст в українській новітній літературі». Благоговіння перед світом, коли краса творива постає незаперечним свідченням присутності Абсолютного туті-тепер, виказувала вже сама манера поведінки поета, чиї хода, голос, жести були напрочуд тихими й делікатними. Тичина, казала Наталя Кащук, «…мовби намагався не потривожити своєю з’явою світ, зайняти в просторі якнайменше місця і, здається, якби міг стати безтілесним, прозорим, летючим, як звук камертона, то волів би стати». Навіть по лісовій стежині поет ступав обережно-обережно, так, щоб не нашкодити якій комашці. Це тому, що він надто гостро відчував подих смерті. «…Що таке життя, – напише Тичина навесні 1940 року, – як не вічне бажання заглушити в собі наближення спокою вічного…». Те, що смерть аж надто часто зринає в його ранній поезії, можна пояснювати і звичайним юначим ідеалізмом, і тогочасною літературною модою. Та головне не це. Подих смерті – то віддзеркалення екзистенційного досвіду поета, адже він хворів на сухоти, а крім того, цілих дванадцять років провів за монастирськими мурами, котрі сприймав як кам’яну могилу. Особливо не зносила його душа печер. Варто було хлопцеві проспівати в хорі у печерах Троїцько-Іллінського монастиря, заснованого ще бозна-коли преподобним Антонієм Печерським, як йому ставало зле, він навіть спати не міг. «Мені все снилось щось таке…– згадував поет уже в старості, – і я кидавсь уві сні… І… я б ніколи не залишився на ніч в тих печерах. Там душно, там тісно, там страшно!.. Там я кричав би уночі і рвався б на волю. О, виведіть мене звідси, винесіть на крилах – крізь товщу кам’яну, закам’янілу – і поставте на м’який ґрунт землі – в саду, у полі,
