була і несподіваною, і дивною.
– Але ж я його не знав… – вирвалось у мене.
– Але ж ти його розшукував! Я теж, здається, його не знав, – сказав скульптор. – Більше того, я не міг згадати цього Аліка, який мені подзвонив. Він запевняє, що ми знайомі з тієї пивниці…
Їхати на побачення з небіжчиком, до якого у мене залишалися непоставлені питання, здавалося справою щонайменше дурною. Але я погодився.
Ховали його на Берковцях. Точніше не ховали, а «підховували» до родичів, які вже влаштувалися там навічно. Жовте висохле обличчя ні про що не говорило. І скульптор, нахилившись до мого вуха біля могили, прошепотів:
– Щось я його не впізнаю.
Однак Алік, який організував цей похорон, нагадав скульптору кілька епізодів із далекого минулого. І скульптор кивнув. Потім вони в моїй присутності згадали кілька імен.
Я набрався сміливості й запитав у літнього Аліка про людину, що цікавився творчістю Тараса Шевченка і питаннями патріотизму. Пояснив йому, що це був знайомий покійного Львовича.
Алік почухав за вухом. Помовчав. Знизав плечима.
– Потім, – нарешті мовив він. – Ти ж на помини йдеш? Я кивнув.
Помини, як з’ясувалося дуже скоро, організовував скульптор у себе в майстерні. Семеро людей сиділи навколо обідньо-журнального столу. Скульптор на електроплитці, що стояла в кутку, смачно смажив яловичу печінку. Решта, не чекаючи закуски, пили горілку. Мовчки пили, без тостів, навіть без зітхань.
Ожили трохи, коли перша порція смаженої печінки з’явилася на столі. Скульптор висипав на стіл виделки. Поклав хліб. Трапеза набула більш жвавого характеру, і хтось першим заговорив про покійного, тут же перейшовши на живих і закінчивши просторікування думкою про те, що раніше було краще.
– Так, – погодився хтось інший.
Помини пройшли як належить. Всі розійшлися п’яні. Про покійного поганого слова сказано не було. Про нього взагалі, один раз згадавши, більше не говорили. Коли встали з-за столу розім’ятись, один із гостей упізнав себе молодого на одній із старих фотографій.
– О! – вигукнув він і з подивом випнув губи, наче був у обрáзі на себе тридцятирічної давності.
Я підійшов і поставив йому те саме запитання – про чоловіка, що захоплювався Шевченком і питаннями патріотизму.
– Еге ж, – сказав він, – тоді багато людей захоплювалися такими питаннями.
– А рукописи про це хтось писав?
– Писали, звичайно писали, аякже. Самвидав! А що з того? Ось хто не боровся, той і не програв.
Він щось іще верз і верз, поки раптом не сказав:
– А були й містифікатори, одного такого пам’ятаю – Клим, удавав, ніби щось філософське пише. Всі у нього просили почитати, а він рукописа дістане, перед носом перегорне і знову в портфель сховає. А сам сидів удома на кухні і вірші Пушкіна від руки прозою переписував, ну так, щоб не стовпчиками, а суцільним рядком…
– А
