– повторив він уголос. – Це не моє… Я писав інші коментарі… А цей «Кобзар» теж до вас потрапив?
– Так, коментарі адже на його полях…
– А що за книжка? Звичайна? Яке видання? – обережно запитав старий.
– Не зовсім звичайна… На зразок матрьошки. Вкладена в том Толстого.
Старий кивнув і знову всміхнувся, дивлячись на асфальт під ногами.
– Ти ба, виплила! – тихенько мовив він.
Потім знову підвів голову, подивився на мене вже не пильно, а якось спокійно і розслаблено.
– Якщо у вас є гроші на пляшку сухого, запрошую вас у гості!
Гроші у мене були, так що після недовгого проходження по маршруту: скверик – гастроном – вул. Шота Руставелі, ми опинились у просторій кімнаті з високою стелею, обважненою ліпниною і зигзагами тріщин. У кімнаті стояли дві шафи – книжкова й одежна, обидві старі, добротних п’ятдесятих. А ось маленький столик, скоріше придатний для кухоньки якої-небудь мікрометражної квартири, мав вигляд у цій кімнаті карлика-виродка.
Старий вручив мені ножик.
– Відкрийте «сухарик»! – сказав він і вийшов у коридор. Повернувся з двома склянками.
– А ви, як порядна людина, мене в гості покличете? – запитав він раптом із усмішкою.
– Звичайно, – пообіцяв я.
– Тоді я вам дещо покажу! – Старий підійшов до книжкової шафи, відчинив дверцята.
– Ось. – Він витягнув із нижньої полиці грубезний том.
Я взяв книжку в руки – це було академічне видання «Кобзаря». Приємна шорсткість перкалю порадувала руки – є речі і речовини, дотик до яких дає мало не фізичну втіху.
– Ви розкрийте. Розкрийте! – мовив старий.
Я розкрив. Переді мною знову була книжка-матрьошка. У вирізаному нутрі «Кобзаря» лежала інша книжка, скромніша, хоча тих же років видання: Достоєвський, «Ідіот».
Я підвів запитальний погляд на Клима.
Він усміхався, але не мені, а скоріше своєму минулому, раптово потривоженому моєю появою.
Якась смутна здогадка змусила мене раптом витягнути книжку Достоєвського з її зручного таємного лежбища і перегорнути. І – здогадка виявилася правильною – на полях «Ідіота» замиготіли олівцеві коментарі, тільки почерк тут був крупніший.
– Це ви писали? – запитав я Клима.
– Ну я, – сказав він, сідаючи за маленький прямокутний столик.
– А «Кобзар»?.. – Я потягнувся рукою до пляшки і почав розливати рислінг по склянках, одночасно вибудовуючи свої думки в якийсь геологічний порядок.
– «Кобзар»? Ні, по «Кобзареві» писав інший… – поволі мовив старий, беручи в руку склянку.
– Львович? – запитав я, провокуючи його на більш активні спогади.
– Чому Львович? Львович вибрав «Мертві душі».
– Послухайте, – заговорив я, відчуваючи, як голова моя тоне в соковитому тумані нерозуміння того, що відбувається, і того, що відбувалось. – У вас що, літературний гурток був?
– Не
