type="note">50. Разом з тим він спровадив до Львова резидента з Росії – полковника-німчика Брейнделя, завданням якого було сіяти антипольські настрої серед греко-католицького духовенства й української молоді. Брейндель виконував свою місію надто ревно – Лобковіцу донесли, що попи почали замість за Франца І правити молебні за царя Миколу; резидент ходив по місту в мундирі царського офіцера, заглядав до кав’ярень, церков, до греко-католицької духовної семінарії. Треба було збити йому пиху, але як – Лобковіц не знав.
Та ось разом з морозами прийшов наказ від канцлера Меттерніха зняти у Львові надзвичайне становище. Канцлер рекомендував губернаторові уряджувати бали, на які слід запрошувати польську молодь, щоб вона в присутності демократичного губернатора і нобілітованих родаків могла повільнодумствувати і заспівати навіть «Єще Польска не зґінела».
Губернатор літографував тоді свій польсько-патріотичний портрет, відтиснув його на запрошеннях, а також розіслав по циркулах та мандаторіях Галичини.
Таке запрошення – на званий бал до палацу на Губернаторських валах, власноручно підписане Лобковіцем, – отримав Олександр Фредро. Поет, зрозумівши, що з огляду на ситуацію його знову наближують до себе владці, хотів спершу порвати запрошення, та амбіцію перемогла професійна цікавість: хочеш малювати людей, треба мати їх перед очима.
Маркіян, звичайно, губернаторського запрошення не отримав. Його кликали до себе білі сніги під Білою підлиською горою.
…По склистій дорозі, вичовганій полоззями саней, мчать залубниці, запряжені парою гнідих огирів, з-під копит летить пороша, грудки мерзлого снігу боляче б’ють в обличчя; Маркіян і Анна відвертають голови, заслоняються бараницею, коні біжать галопом богвість-куди – і йому і їй байдуже, що вони звернули з бродівського гостинця на Гавареччину, полишаючи зліва примару Олеського замку; коней не зупиняють замети, у збитій копитами куряві зникають залубниці, ховаються від погляду чистого морозного неба.
Заслонені бараницею, залишені наодинці у білій сутіні, ще несміливі, та вже готові переступити межу сором’язливості, вони дивляться одне одному в вічі; пухнаста шаль закутала щоки й підборіддя Анни, носик затулений рукою, одягнутою в однопалу рукавичку; Маркіян бачить тільки її брунатні очі, і в зіницях відбивається він сам.
Коні пішли клусом, сповільнюючи хід, врешті зупинилися, застрягнувши по животи у гаварецьких снігах, пороша тихо осіла, і тоді серед снігової пустелі сталося найбільше диво, якого ще не бачило це чисте, виглянсуване морозом небо: великі, мов озера, очі наблизились до Маркіяна, він пірнув у них, ловлячи губами гарячу вологість Анниних уст, захлинаючись її пахучим віддихом.
Видиво зникло. На столі перед Маркіяном розкрита книжка, яку він взяв у Тадея Василевського, – «Канівський замок» Гощинського, поруч списаний, покреслений лист паперу: Маркіян перекладав поему мовою підлиських селян, він зважився на те, на що ніхто
