все ж таки ще мале дитя.
– Невже ви збираєтесь до Чаклунки? – сплеснула лапками Бобриха. – Отямтеся: у її лігві ви одразу ж потрапите до неї в пазурі. А от врятувати його, та й себе теж, можна лише тримаючись від неї якнайдалі!
– Як це? – не зрозуміла Люсі.
– Вона тільки й мріє про те, аби всі четверо потрапили до неї в руки, бо ніяк не може викинути з голови оте пророцтво про чотири трони в замку Кейр-Паравель. Тож ви і пискнути не встигнете, як вона перетворить усіх вас на нові статуї для своєї… гм-м… скульптурної галереї. Доки ваш брат у неї – один він їй не потрібен, хіба що як ота принада для інших.
– Невже ніхто нам не допоможе? – у відчаї скрикнула Люсі.
– Тільки Аслан, – відповів Бобер. – Тепер уже остаточно зрозуміло: перш за все ми повинні зустріти Аслана. Він – єдина наша надія!
– А поки що, любі мої, – втрутилася в розмову Бобриха, – спробуймо згадати, коли саме втік ваш нерозумний брат. І що саме він встиг почути. Адже нашіптувати він побіг не до когось там, а до самої Білої Чаклунки. Отож: чи був він присутнім, коли йшлося про Аслана? Якщо ні, то їй хоча б не відомо, що Аслан уже в Нарнії, і вона не зможе завадити нам зустріти його.
– Здається, коли мова зайшла про Аслана, його вже не було… – наморщив лоба Пітер.
Та Люсі обірвала його:
– Ні, був… – мовила вона майже пошепки. – Не хто інший, як він, закинув, а чи в змозі Чаклунка перетворити на камінь і самого Аслана.
– Тьху ти, і справді! – спересердя сплюнув Пітер. – Хто б іще докумекав спитати таке!
– От уже ж пішлося на біду! – простогнав Бобер. – А чи не пригадає хто-небудь ось що: був він тут чи не був, коли я казав про зустріч біля Кам’яного Столу?
Але цього, хоч як усі не морщили лоба, – пригадати ніхто не зміг.
– Якщо він усе почув, то Чаклунка на своїх санях хутко кинеться нам навперейми і перехопить десь дорогою нижче за течією ріки. А якщо і не перехопить, у будь-якому разі від Аслана ми будемо відрізані, – сумно припустив Бобер.
– А от і ні! – знов нагадала про себе Бобриха. – Наскільки я її знаю, це зовсім не в її дусі. Щойно Едмунд доповість їй, що ми тут, тієї ж миті вона спорядить погоню, аби захопити нас зненацька ще вночі. Якщо врахувати, що Едмунд вислизнув звідси півгодини тому, то довго чекати на неї не доведеться – десь хвилин за двадцять вона вже буде тут.
– Маєте рацію, пані Бобрихо! – не став сперечатися Бобер. – Треба забиратися звідси! Не можна гаяти ані хвилини!
Розділ 9
У володіннях Білої Відьми
Вам, звичайно, вже кортить дізнатися, що саме трапилося з Едмундом. Тож повернімось трохи назад. Як і всі інші, він теж мав що там було на вечерю, але, на відміну від інших, кусень не ліз йому в горло, бо подумки він повертався до своїх солодощів. І це зрозуміло, бо ніщо так не псує смак справжньої здорової їжі, як думки про їжу, хоча й нездорову, проте чаклунську. Розмова теж псувала йому настрій – йому здавалося, ніби всі чи то звертають
