прошепотіла Сьюзан, яка стояла поруч:
– Чуєш, я, здається, знаю, хто вони!
– Хто?
– Юнак із диким обличчям – то Бахус, а старий на віслюку – Силен. Пам’ятаєш, колись давно про них розповідав нам пан Тумнус?
– Гм, і справді! – здивувалася Сьюзан. – Та знаєш що…
– Що?
– Коли б поруч не було Аслана, я б зовсім не хотіла опинитися в цій компанії.
– І не кажи… – навіть здригнулась Люсі.
Розділ 12
Мара і кара
А Тіквік і хлопчаки вже стояли коло темної низької кам’яної арки, де починався хід, що вів до святині кургану. Щойно вони наблизилися, як із темряви вигулькнули двоє вартових борсуків (у пітьмі Едмунд тільки й міг розгледіти, що білі смуги в них на щоках і такі самі білі ікла) та хрипливо-застудженими голосами прорипіли:
– Стій! Хто йде?
– Свої! – озвався гном. – Це я, Тіквік. Веду Великого короля Нарнії з сивої давнини.
Борсуки обнюхали хлопцям руки і закивали головами.
– Ну нарешті, – стиха промовили обидва, – нарешті!
– Дайте нам світла, друзі, – попрохав Тіквік.
Борсуки відшукали факел, Пітер запалив його та передав Тіквіку.
– Веди нас, ЛМД, – промовив він, – не нам тут бути проводирями.
Тіквік узяв факел і рушив у підземелля. Там було холодно, вогко та похмуро. Підлогу й стіни вкривала рясна цвіль, а зі стелі звисало махрове павутиння. Раз у раз із важких кам’яних склепінь зривалася летюча миша і, мало не чіпляючи факел, проносилася геть, подалі від світла. Хлопчакам, що вже котрий день не бачили даху над головою, здавалося, що вони потрапили чи то в пастку, чи то до тюремних казематів.
– Чуєш, Пітере, – прошепотів Едмунд, – ти тільки подивися на ці написи на стінах – уявляєш, які вони давні! А ми навіть давніші за них! Пам’ятаєш, коли ми були тут востаннє, цього ще не було…
– Гм… таке кого-завгодно змусить замислитися… – неуважно відповів Пітер.
Тіквік упевнено вів їх уперед.
– Поворот праворуч… прямо… тут ліворуч… обережно: сходинки!.. Знову ліворуч… – зрідка долинав його шепіт.
Нарешті попереду замерехтіло слабке світло, що вузькою смужкою лилося з-під дверей. А за дверима лунали гучні розсерджені голоси. Хтось розмовляв так голосно, що ті, хто сидів у кімнаті, наших подорожніх навіть не почули.
– Щось не подобається це мені, – прошепотів Тіквік Пітерові. – Почекаймо, краще, з хвилинку.
Усі троє завмерли та наторошили вуха.
– Ви прекрасно знаєте, чому я не просурмив у чарівний ріг Сьюзан на світанку! – почувся чийсь голос («Це король», – пояснив Тіквік). – Не забуваймо, що одразу ж після того, як ми відіслали гінців, на нас налетіли заморці, і бій ішов не де-небудь,
