хмарку чужої сили в цьому рожевенькому камені.
– Сердолік не піддається такій обробці, – сумним голосом сказав парубок; я продовжував вважати нічного гостя парубком, незважаючи на те що під капелюхом у нього виявилася чимала лисина. – Я ювелір. Я знаю.
– Ви маєте рацію, це магічна річ, – погодився я обережно.
Я все тепер старався робити дуже обережно. З тієї самої миті, як я роздивився кулон у руках нічного гостя, всередині мене не стихало свербляче передчуття великої вдачі; певно, такий гарячий лоскіт мучить ніс собаки, який щойно натрапив на слід.
– Ця річ, – мій співрозмовник бридливо опустив кутики губ, – є величезним доказом. Шлях до злочинця, поряд з яким усі лісові горлорізи будуть просто дітьми… А що традиційне правосуддя…
– Я зрозумів, – можливо, я урвав його не дуже ввічливо, одначе пісню, яку він збирався завести, я вислухав уже мало не тридцять разів. – Я прекрасно зрозумів. Ви вважаєте, що знайшли найкраще застосування для Кари; однак ваша дружина повернулась додому живою й відносно здоровою, тим часом як багато вчорашніх моїх прохачів утратили своїх близьких. Ідеться про людські жертви, тим часом як ваша дружина…
– Її покалічили! – викрикнув він пошепки. – Її використали для… напевно, ритуалу, ви на цьому краще розумієтесь, адже ви маг, а не я!..
– Але ж вона при повному розумі, – сказав я примирливо. – Навіть якщо її зґвалтували – вона не пам’ятає про це, і…
Він глянув на мене так, ніби це я щойно просто перед його очима вчинив наругу над його дружиною.
– Ритуали бувають різні, – сказав я вибачливим тоном. – Але, можливо, її зовсім…
– Її не… не… ґвалтували, – сказав він, і я вирішив не перечити.
– Ось бачите, – кивнув я. – І зовнішньо вона не…
– Не змінилась, – він повагався, й тоді губи його склалися в щось на кшталт усмішки. – Дивіться.
Витягнув з-під сорочки медальйон, дбайливо відкрив, під ніс до моїх очей – наскільки вистачило ланцюжка. Мініатюра зображала жінку не те щоб вродливу, але, без сумнівів, привабливу. Років двадцяти.
– Так, зовнішньо вона не змінилась… Але змінилася зсередини.
– Яким чином?
Якийсь час він дивився на мене, не зважаючись сказати.
– Ну ж бо?
– Подурнішала, – сказав він пошепки. Я міцно стиснув губи – не всміхнутися б. Тільки не всміхнутися, наслідки можуть бути непоправні.
– Так! – сказав він визивно. – Вона стала веселішою, частіше співає… Частіше буває в доброму настрої. Незважаючи на те, що їй довелось пережити. Я знаю, що ви тепер подумали… скажіть, не соромтесь! Скажіть, ну?!
– Я подумав, що це не так уже й погано, – чесно зі знався я. Мій гість у скрусі похитав головою:
– Так… не ви перший. А я кохаю її! Кохав… ту, колишню.
Знову запала мовчанка. Я дивився на кулон; яшмова
