різного розміру картинами в тонких дерев’яних рамочках:
– Ось… Це її роботи до викрадення.
Я підійшов. Нічого особливого, як на мій погляд, утім, я ніколи не приховував, що не розуміюсь на живопису. Тільки одна картинка мені справді сподобалась: місток, дерево, прив’язаний під мостом човен, причому на осіннє листя, що пливе по воді, хотілося дивитися й дивитися знову. Здавалось, воно справді рухається… і неквапливий їхній плин настроював на піднесений лад, хотілося всміхнутися, зітхнути й, можливо…
– А це вона малювала потім.
Ювелір витягнув з-за шафи два картонні аркуші. На перший погляд мені здалося, що соромливо заховані роботи не надто відрізняються від обрамлених; тільки вдивившись як слід, я зрозумів, що різниця таки є.
– Це бездарно, – пошепки сказав ювелір. – Їй відмовив смак. Ви б бачили, як вона тепер одягається… Як вона намагається одягатися…
– Співчуваю, – сказав я щиро.
Ювелір махнув рукою – мовляв, що мені ваше співчуття.
– Можна мені поговорити з подружкою? – запитав я, дивлячись, як він ховає дружинині малюнки назад за шафу.
– З якою подружкою?
– З тією самою, яка супроводжувала вашу дружину в поході за покупками. Яка мала забрати в шевця черевики.
Ювелір дивився на мене, і дві складки між бровами ставали все глибшими:
– Тисса Граб. Так… Я шукав її, хотів розпитати про Філлу. Тисса Граб зникла й так і не знайшлась. Можете самі спитати – вулиця Стовпників, три…
Попрощавшись із ювелірами, я витратив півгодини, щоб знайти названу вулицю і дізнатися, що пані Тисса Граб справді наймала тут кімнату, та вже два місяці, як з’їхала. Ні, не зникла раптом, а саме з’їхала, заплативши за всі дні, зібравши речі й попрощавшись із хазяями…
І нікому не зізнавшись, куди прямує.
Ювеліри-ювеліри…
Я сидів, як і вчора, біля вікна свого номера. Хазяїну що найсуворіше заборонялося пускати до мене будь-кого; зате біля вхідних дверей поряд із дерев’яним молотком висів на залізному ланцюжку грубий зошит, що купив його в канцелярській лавці. На зошитовій обкладинці великими літерами було написано: «Скарги та пропозиції лишати тут».
І вони залишали. Моє вікно було затягнуте товстим захисним серпанком – і я міг спостерігати, як вони стають у чергу, як передають один одному каламар і напівголоса лаються, що ланцюжок закороткий. Якийсь парубок був неписьменний – його скаргу взялася записати зморшкувата бабуся в темній хустині; парубок диктував упівголоса, до мене долинали окремі слова: «грошей не буде через… і млин спалить…»
А може – я заклав руки за голову – може, мені треба серйозніше поставитись до цього дарунка долі, що впав на мою голову? Не зупинятися на однократному використанні замовляння Кари, а перетворитись на такого собі професійного месника з книгою скарг під пахвою. Ці нещасні прийшли до мене не з хорошого життя – хай половина з них злопам’ятна й схильна до доносительства, але ж є й такі, як той
