я не схожий і ремеслом таким зроду не бавився. А казки ваші, як ви зволили висловитися, я готовий оплатити – за умови, що хоча б половина розказаного виявиться правдою… Отже, звідки у вас ця… штучка?
Якийсь час старигань дивився мені в зіниці. На третій хвилині цього погляду я вирішив додати грошей у гірку, що поблискувала на столі.
– Атропко! – гукнув старигань, майже не підносячи голосу. За його спиною, у дверях, нараз виник плечистий ґевал – на півголови вищий за мене й удвічі ширший.
– Атропко, – старий примружився. – Тут панич зволив жартувати зі старого Прорви, так ти, будь ласкав…
Я не повірив своїм вухам. Старигань, який турботливо підбирає чиюсь випущену вірьовочку – і відмовляється від повновагої гірки срібла?!
– Ідіть геть, прошу пана, – прогудів Атропка. Голос у нього відповідав фігурі. А може, він умисне говорив басом – задля додаткової погрозливості.
– Їй-богу, – сказав я ласкаво. – Їй-богу, не розумію. Кулончик беру, таж маю я бути певен, що камінчик не крадений?
Старенький дивився не просто насмішкувато – презирливо. Атропка опинився в мене прямо за спиною:
– А прошу…
Я ждав, коли він мене доторкнеться. Р-раз! – зашкарубла рука непоштиво вхопила мене за лікоть; два – замість плечистого ґевала на підлогу повалився товстий, непристойно жовточеревий змій. Великий, та неотруйний.
– А-а-а-а…
Якийсь час Атропка звивався на дошках, марно намагаючися зрозуміти, яким чином треба повзти. Потім діло налагодилось – тьмяно поблискуючи лускою, колишній плечистий молодець зазміївся в напрямку до дверей. Я перевів погляд на стариганя.
Обличчя його, і без того темне, налилося дурною кров’ю й зробилося наче вуглина. Одна біла брова злетіла вгору, друга опустилася, зовсім ховаючи око; я злякався, що норовливого діда вхопить грець.
– …Так що, шановний, я до вас по-доброму, а ви, значить, вернигор своїх викликаєте… То звідки у вас камінчик?
– На дрібниці розмінюєтеся, пане магу, – сказав старигань, і брови його збіглися в один волохатий острівець. – У давнину чаклуни самі до людей не заходжали, прислужників висилали… Мій це камінь, не вкрав, не купив. Мій… А хлопця назад оберніть, йому ще сьогодні з ковалем балакати, який роботу нам зіпсував, а гроші не…
Голубувата колінчаста блискавка, слабкенька, але дуже красива, ударила в стільницю прямо перед стариганем. Запахло смаленим; дід відхитнувся, не забувши, втім, сховати в кулаці кулон. Я відчував, як усе зростає роздратування: замість того, щоб швидко й ефективно витягнути зі старого такі потрібні для мене відомості, я все глибше вплутувався в якийсь сумнівний балаган. Змії, блискавки…
– Так, дрібний чаклун нині, – повідомив старигань крізь зуби. – Дрібний і квапливий, дарма що очі різні. Батько мій чаклунові служив – так той був таки справжній чаклун, не сумнівайтесь. Та щоб він сам у корчму прийшов, щоб перед мужиком блискавки метав?!
Не кажучи ні слова,
