ти з іншими духами не спілкуєшся? З демонами, з примарами… ні?
Демон наїжачився:
– Не твого розуму діло!
Ірина зробила два великих ковтки й пообіцяла собі мовчати, поки можна.
Тим часом за дальнім столиком розвивалося дійство. Сьогодні, до візиту в цей ресторан, стосунки Максима й Каті на підвищеній швидкості проскочили кілька етапів; обоє кричали, і обоє плакали. Обоє ходили до церкви й ставили свічки за упокій матері й свекрухи – Євгенії Миколаївни. Обоє змучилися, й, нарешті, крига скресла: Максим гладив Катину руку, ніжно гладив і цілував, і просив пробачення, і каявся, що був егоїстом, дурнем, сліпим…
– Здається, мужик тільки тепер збагнув, яким він був ідіотом, – сказав демон, ніби відповідаючи на Іринині думки.
Годинник на стіні показував двадцять першу п'ятнадцять.
– Ще годинку вони посидять, – продовжував коментувати демон, – а потім поїдуть разом додому. Ми їх проведемо. Простежимо, щоб усе було добре.
– Свічку потримаємо, – не змовчала Ірина.
– Якщо треба, – суворо відгукнувся демон, – то й потримаємо, не турбуйся!
Офіціант приніс іще келих на таці. Ірина сьорбнула; в неї заплющувалися очі.
– Звір ти, – пробурмотіла вона сонно. – Цілу ніч мене мучив… Цілий день ганяв… Знущався… Ні жалю, ні співчуття…
– А в тебе, відьмо, було співчуття до приреченої дівчини?
– А чого її треба жаліти, а мене ні?
Демон похмуро посміхнувся.
– Я додому піду, – пробурмотіла Ірина.
– Підеш, коли я дозволю.
– А закурити можна?
– Ні! Ти покинула курити, запам'ятай!
Ірина допила третій келих. Знесилено відкинулась на спинку крісла:
– Хто ти такий узагалі? Як тебе звуть?
Демон мовчав.
– Хто знає ім'я демона, той має над ним владу, так? – Ірина була рада виявити поінформованість.
– Мене звуть Олег, – раптом сказав її співрозмовник.
Ірина на секунду протверезіла:
– Демон Олег?!
– Для тебе Олег Васильович, – відрізали з крісла навпроти.
Ірина помовчала.
– Ти б відпустив мене, Олегу, – сказала нарешті. – Що я тобі зробила?
Демон дивився повз неї – на Катю й Максима за дальнім столиком. Ірина повернула голову; Катя підвелася, щось сказала чоловікові, взяла сумочку з крісла, рушила в бік убиральні…
Максим узяв свій телефон, що лежав на краю стола.
Ірина повернула голову. Знову подивилася на демона – в очі. Увесь цей день вона уникала його погляду, і не дивно; тепер чи алкоголь, чи завершена справа додали їй відваги.
Очі в демона Олега були моторошні – жовті. З вертикальними зіницями.
– За любов, – Ірина підняла келих із залишками вина на дні. – Ти пити не можеш? Ти не їси, не спиш, так?
Демон
