випитого чаю, ниточка з жовтою етикеткою звисала, наче хвіст померлої миші.
– Ніколи цієї дачі не любила, – сказала Катя. – Я б краще до лісу з наметом або на море. Але вона казала – на дачу, і ми їхали на дачу…
«Як я тут опинилася?» – з тугою подумала Ірина, а вголос сказала:
– Ох, як тут багато негативної енергії назбиралося.
Демон бродив навколо, ледь не натикаючись на Катю, яка його не помічала. Він дивився й, здається, обнюхував предмети, але ні до чого не торкався руками. «Мабуть, він безтілесний, – з іще більшою тугою подумала Ірина. – Але мацати, щоб переконатися – нехай його наші вороги мацають».
– З'ясуй – свекруха хворіла? – сухо, голосом слідчого почав демон. – Була на обліку в кардіолога? Скільки їй було років? Скільки часу минуло від сварки до аварії? Коли настала смерть? Чи робили розтин, і якщо так, то де?
– Надто багато запитань, – пробурмотіла Ірина.
У неї в кишені задзвонив телефон. Демон насторожився; Ірина глянула на дисплей: висвітився Вічин номер.
– Хто це? – спитав демон.
– Віка, – відповіла Ірина підкреслено спокійно. Подумала – і натисла відбій.
– Я її відпустила на сьогодні, – пояснила Каті, а насправді демонові, щоб остаточно уникнути підозр. – Потім перетелефоною.
Демон прискалив око. Невідомо, що було в нього на думці, але дівчина заговорила знову:
– Тепер я не хочу на море. Якби вона була жива – я б на дачі сиділа навіть узимку!
– Працюй, відьмо! – гаркнув демон. – Які ліки вона приймала? Як це відомо, що аварію спричинив серцевий напад, що написано у свідоцтві про смерть?
– Якщо я не можу собі вибачити, що я її довела, то він мені тим паче не вибачить, – монотонно тягла Катя.
– Ану тихо! – гаркнула Ірина на обох, і обоє, на диво, замовкли. Відьма відчула миттєве, проте виразне задоволення.
– То хто сказав, що ти її довела? – заговорила м'якше, звертаючись до Каті. – Не пхинькай, зараз усе з'ясуємо…
Вона зазирнула до кімнат, проте заходити не стала. Повернулася на кухню, знайшла в буфеті руді чашки й картонну коробку з чайними пакетиками. Відшукала – диво! – непочату пластикову пляшку з водою. Відкрутила кран на кухні, почекала, доки стече іржава вода, сполоснула електрочайник.
– Ти повинна собі пробачити! – вона говорила владно, впевнено, як на прийомі. – Ти собі пробачиш – і він тобі пробачить!
Проста думка раптом змусила її завмерти з чайним пакетиком у руці:
– А ти, бува, не вагітна?
Катя здригнулася:
– Ні.
– Шкода, – пробурмотіла Ірина. – Для діла можна було б йому сказати, що чекаєш дитину.
Демон свиснув з огидою і кинув на Ірину погляд, якого вона воліла б не бачити.
– Для якого діла? – сухо поцікавилася Катя.
– Для нашого спільного діла, – Ірині стало прикро. – Для його повернення.
– Брехня
