я точно знаю, що сьогодні вночі вона стрибне з даху.
– Що? – прошелестіла Ірина.
– Стрибне з даху! Вчинить самогубство!
– Е-е-е, – Ірина змигнула. – А чому?
– Не знаю, – відрізав демон. – Знаю, що станеться це сьогодні рівно опівночі.
– Я нічого їй не робила, – Ірину знову почало трясти. – Я не винна.
– Тварюка ти, – сказав демон, і під його поглядом вона зіщулилась. – Тобі кажуть, що людина себе життя позбавить, а ти тільки про свою шкуру!
«Моя шкура й так уже постраждала», – подумала Ірина, а вголос сказала твердіше:
– Я нічого не знаю. Я ні до чого.
– До чого, – демон дивився на неї згори вниз, Ірина проти волі втупилася в його жовті злі, люті очі. – Тому, якщо вона все-таки стрибне з даху – за нею стрибнеш ти.
– Я?!
– Не сумнівайся, я тобі допоможу.
Іринині руки конвульсивно сіпнулися. Ліва підхопила ручку й, засмикавшись, почала писати просто на клейончастій кухонній стільниці: «У моїй смерті прошу нікого не звинувачувати…»
– Ні! – Ірина засмикалася, намагаючись звільнитися, але клята рука все писала й писала. – Я… благаю! Я все зроблю!
– Тоді телефонуй їй, – демон навис над її головою. – Призначай зустріч. Пропонуй інтерв'ю. Обіцяй, що хочеш. У твоїх інтересах, щоб вона погодилася.
– Навіщо? Про що мені з нею говорити?!
– Ти повинна зрозуміти, що саме веде її до смерті. Ти повинна це зупинити. Або вирушити вслід за нею. Обирай.
Катя Катасонова вийшла погуляти з собакою.
Вранці Катя встигла вивести Джину всього на кілька хвилин і тепер прагнула винагородити її за терплячість. Джина стрибала, обнімалася, крутилася, як дзиґа; Катя відвела її далі від під'їзду, до скверика, де звичайно гуляли собачники, і відчепила повідець.
Джину подарував їй тато, коли Каті виповнилося двадцять. Джина була схожа на лайку, але виявилася дворнягою принаймні наполовину. «То й що, – сказала Катя, – нам не для виставок».
Через півроку тата не стало; Катя збожеволіла б від самотності, якби не Джина. Собака приносила їй щастя; вона й із Максом познайомилася на бульварі, коли гуляла з собакою. Макс пригальмував поруч і вдав, ніби в нього несправна машина.
Потім Макс прийшов до них жити. Джина прийняла його, як рідного. Якийсь час вони були дуже щасливі…
А потім усе сталось. І тепер Макс жив окремо.
Сусід виніс на прогулянку свого йорка. Румпель, ручний песик, рідко торкався лапами землі. Зараз на песикові був яскравий комбінезон, хоч погода надворі стояла тепла.
– Він чхав сьогодні, – сказав сусід, ніби перепрошуючи. – А з-за будинку вітер…
– Так, – погодилася Катя.
Вона весь час забувала, як звуть хазяїна Румпеля.
Джина гасала сквером, граючись у квача з Ямахою, молодою тер'єркою. Катя сіла на лаву, одвернулася
