що у вухах не дзвенить, що руки трясуться дедалі менше. Підібрала загублену туфлю; потім відчинила шафу, замасковану чорною тканиною, вийняла сумку, з сумки косметичку, розкрила пудреницю…
Спершу вона побачила червону ґулю в себе на лобі, бліде обличчя, хустку, що сповзла з голови, потім, краєм ока, вона побачила в кутку кімнати, біля самих дверей, щось таке, від чого волосся під хусткою стало дибки.
– А-а!
Пудрениця дзвінко хряснулась об підлогу. Розлетілися скалочки пудри, навпіл тріснуло дзеркальце. Ірина з жахом озирнулася; того, що привиділось їй у віддзеркаленні, в кімнаті не було й бути не могло. Це глюки, це морок, це…
Сумка зісковзнула з краю стола. Викотилась парасолька, вивалився блокнот, застрибала по паркету ручка. Іринині руки, самі собою, витягайся вперед і відразу ж конвульсивно притислися до грудей; вона спробувала закричати й зрозуміла, що оніміла, що язик провалився, що в горлі – бездонна вирва.
Її руки, наче чужі, наче на тросиках, наче з примусу потяглися до ручки. Вона, праворука, схопила ручку лівою і поповзла, мов жебрачка, мов каліка, навколішки поповзла через кімнату – до блокнота, що розгорнувся на чистій сторінці…
«Ірино, ти влетіла».
Вона дивилась, аж очі вилазили з орбіт, як її ліва рука виводить нерівний рядок, у якому повторюються три слова: «Гро, ти влетіла, Іро, ти влетіла».
Правою рукою вона перехопила ліву. Ривком одірвала від паперу, затрясла, сподіваючись витрусити ручку; дарма. Зведена корчем, кострубата, мов пташина лапа, ліва рука бажала писати, і ліва рука перемогла.
«Слухайся мене, гадино, корись, бо гірше буде».
Зайшла Віка – й сахнулася з жаху.
– «Швидку!» – зуміла вичавити Іра. – Шви…
І закашлялась.
«Швидка» приїхала на диво швидко – видно, Віка по телефону красномовно описала стан хворої. Машина зупинилася перед під'їздом із двома вивісками: праворуч – «Нотаріус Попова А. Н.», ліворуч – «Відьма й цілителька Ірина».
Лікар, серйозний чоловік близько сорока років, був на диво непривітним. Іринин диплом відьми, череп, дбайливо покладений назад на стіл, та інші атрибути професії дратували його неймовірно. Вислухавши плутану Іринину розповідь, він крізь зуби звелів сестрі виміряти тиск, не став слухати белькотіння пацієнтки про те, що вона гіпотонік, і звелів звернутися до фахівця:
– До невролога. Або до психіатра. Це у вас, схоже, професійне!
Ірина, змучена й ледь жива, не чула діалогу лікаря й літньої сестри, коли машина від'їжджала від під'їзду:
– Чого ти так на неї визвірився?
– У мене теща лікує в такої самої відьми рак шлунка. Уже п'ять років. Добре, що раку в неї нема. А якби був?!
Востаннє вона була в церкві півроку тому – одружувався троюрідний племінник, і його мати запросила на вінчання всіх родичів, за списком. Весілля було бучним і людним; принаймні у церкві натовп був, наче в автобусі.
Сьогодні людей майже не було. У півтемряві горіли свічки.
Вона
