style="font-size:15px;"> – Катю! – трубка закричала із незрозумілим захватом. – Катрусю! Нарешті!
– Хто це? – Катя розгубилася.
– Відьма! – раділа слухавка. – Ірина! Вчора ми з вами зустрічалися!
Катя здригнулася:
– Звідки у вас номер мого…
– Висвітився ваш номер! – відьмин голос налився медом. – Катрусю, якщо вам треба допомогти – я допоможу безкоштовно. Хочете – поверну чоловіка, а хочете…
Частку секунди Ірина слухала короткі гудки.
– Дурна, – сказав демон з огидою. – У тебе фотографія! Яка їй дорога!
– Ага, – пробурмотіла Ірина.
Вона натисла на повтор, заздалегідь знаючи, що почує: «Телефон абонента вимкнений або перебуває поза зоною досяжності…»
Але Катя – диво! – знову відповіла.
– У мене ваша фотографія! – закричала Ірина, і голос її задзвенів, відбиваючись від стін кухні. – Ви загубили фотографію! Я під'їду, куди ви скажете, і віддам!
– Не треба, – збайдужіло відгукнувся в слухавці Катин голос. – Уже не треба.
– Катю! – заблагала Ірина. – Я можу допомогти! Чесне слово! Дозволь мені допомогти!
Пішла довга пауза. Катя не натискала відбій, і тиша тяглась, як остання ниточка надії.
Дівчина сиділа на автобусній зупинці згорбившись, засунувши руки в кишені куртки. Біля її ніг лежала собака на повідку – начебто лайка, з пухнастим білим хвостом. Ірина побачила її здалеку й квапливо звеліла таксистові триматися правіше.
Демон мовчки їхав на задньому сидінні. Таксист його не бачив; варто було Ірині вилізти з машини на зупинку – як демон опинився поруч, моментально й безшумно.
«Він існує в моїй свідомості, – приречено подумала Ірина. – Тільки я його бачу, тільки я його чую; я сама себе б'ю, і з даху, раптом що, стрибну теж сама…»
Бридкий холод продер між лопатками. Вона відкашлялася:
– Привіт, Катю. Все буде добре. Ми все зробимо, навіть не сумнівайся!
Дівчина відповіла їй похмурим, затуманеним поглядом. «Ой, гадство, – подумала Ірина. – Щось сталося… щось нове».
– Що вам треба? – глухо спитала дівчина.
Ірина сіла поруч. Витягла фото з сумки:
– На.
– Можете залишити собі, – дівчина говорила розмірено й байдужо.
Ірина подивилася на собаку; та лежала на брудному асфальті, притиснувшись до Катиних ніг, і насторожено дивилася на відьму. Демон стояв поруч, заклавши руки за спину; собака не звертала на нього уваги.
«Навіть собаки його не бачать», – подумала Ірина, і плечі її опустилися.
– Так не годиться, – сказала вона, звертаючись, зокрема, й до себе, борючись із легкодухістю. – Гарна собачка… Як звуть песика?
– Джина.
– У-у, гарна… Гарна собака, очі розумні… Так, сонечко, почнемо спочатку. Ти хочеш повернути чоловіка. Ти цього
