чесно, відьмі треба було не у відпустку, а на пенсію.
За три довгі ночі, проведені в клініці, вона встигла багато про що передумати. І, як буває в складних ситуаціях, щохвилини всередині розгойдувався величезний маятник. Праворуч – і вона вірила, що в неї стався нервовий зрив, загострення невідомо де набутої шизофренії, обтяжене маренням. Ліворуч – і вона точно знала, що їй явився натуральний демон – потойбічна істота – чомусь стурбований порятунком самогубці Каті.
Демон досяг успіху, Катю врятовано Ірининими руками, зате рятівниця опинилась у шизарні. Заради справедливості – сама винна; якби відьма не намагалася так затято позбутися демона, не довелось би красуватися в гамівній сорочці.
А якби Катю, зовсім чужу дівчину, врятувати не вдалося?
Ледь задрімавши, Ірина прокидалася на твердому ліжку від страшного сну – вона стоїть на даху, і ноги самі собою роблять крок у порожнечу. Хіба є сумнів, що демон відьми не пощадив би?
А скількох він уже не пощадив?!
«Чому саме я? – питала себе Ірина і щоразу доходила невтішного висновку: через те, що я відьма. Я стою над пеклом, упевнена, що це порожня бульдозерна яма, і за гроші придурююся, що говорю з духами. І раптом із ями вилазить… не хочу знати хто. Він вилазить, бо я говорю з духами, в яких не вірю, але він вилазить…»
Залишившись, нарешті, сама, Ірина довго прибирала в квартирі: збирала, вигрібала звідусіль аркуші, клаптики, обривки паперу, на яких олівцем і кульковою ручкою було написано одне й те ж: «Гро, ти влетіла». Збирала їх, намагаючись не дивитися, скосивши очі, затамувавши подих; зав'язала все у два великих поліетиленових пакети й винесла, хитаючись, на смітник.
Сусідка подивилася співчутливо. За час, проведений у лікарні, Ірина схудла так, що одяг висів на ній мішком. Це для клієнтів добре: у їхніх очах худа відьма краща за ситу.
«Хоча – які там клієнти! Я ж клялася зав'язати!»
В офісі нічого не змінилося. Хіба що з кухонного стола зникла клейончаста скатертина з написом «У моїй смерті прошу нікого не звинувачувати», а на її місці з'явилися пластикові серветки з голландськими краєвидами: млин, пастушки, корови.
– Дивися, – Віка ввімкнула ноутбук, відкрила для Ірини таблицю. – Цій, цій і оцій я обіцяла перетелефонувати сьогодні о дванадцятій… От зараз і телефонуватиму. Їм треба терміново. Платити готові. Їм тебе рекомендували, розумієш, як справжню відьму.
– Хто рекомендував?
– Колишні клієнтки.
– Ти ба, які ми, – Ірина важко опустилася на стілець.
– Іринко, – Віка сіла навпроти, – я ж говорила з твоїм лікарем. Він каже – нема в тебе шизофренії, йому, каже, весь його досвід підказує, що нема. Він узагалі був переконаний, що ти симулянтка – тільки не розуміє, нащо тобі симулювати.
– Якщо чесно, – Ірина нарешті наважилася вимовити вголос те, що не давало їй спокою, – якщо чесно, Вікусю, треба б мені покинути практику. Якось це все… Це дзвіночок.
Віка помовчала.
– А
