до четвертої ранку ти не розв'яжеш проблеми самовбивці… – голос демона звучав, як із пекла.
– І Міккі Мауса…
– Так. Якщо ти не розв'яжеш цієї проблеми – повісишся, на тому, що під руку потрапить. На телефонному шнурі, на мотузці для білизни.
– Тоді я краще піду до шизарні, – твердо сказала Ірина.
– Спершу зробиш, що я сказав, а потім підеш до шизарні. З почуттям виконаного обов'язку.
– Ага, – Ірина розтягла губи. – Дохідливо…
Не змінюючи виразу обличчя, не гублячи усмішки, вона зірвалася з місця й кинулася до вікна:
– Ряту…
Розрахунок був на те, щоб наполовину вивалитися з вікна, потрапити на очі перехожим, привернути увагу матусь, що гуляють у дворі з візочками, та клієнтів нотаріуса. Розрахунок не виправдався: на третьому кроці в Ірини підкосилися ноги, а в горло наче хтось із силою ввігнав невидимий кляп. Ірина гепнулась, старий паркет опинився просто перед носом; демон підійшов і присів поруч навпочіпки.
– Життя – чудова штука, Ірино, – в його голосі почулися дивні, ностальгійні й водночас страшні нотки, аж дрож пройняв. – Чи не так?
Він поворушив пальцями, як це роблять ляльководи, керуючи маріонеткою на хрестовині; Ірина засмикалася на підлозі, здіймаючи й опускаючи руки та ноги.
– Життя чудове, – демон різко встав, і Ірина встала услід за ним, цілковито втративши контроль над тілом. – І так добре дивитися на світ розплющеними очима, – скорчена Іринина рука потяглася до ножиць, забутих на столі. – Ах, які яскраві барви, як світить сонечко…
Корячись чужій волі, Ірина схопила ножиці, повернула лезами до себе й піднесла до обличчя. Від жаху до неї повернувся дар мови.
– Олегу, – пробурмотіла вона благально, – не треба. Я все зроблю.
– Двоє очей – розкіш…
– Олегу! – заверещала Ірина. – Олежику, я все зроблю! Я клянусь!
Ножиці завмерли за кілька міліметрів од вибалушених від жаху очей. Потім рука її впала батогом, ножиці випали, і Ірина, знову здобувши владу над собою, насилу встояла на ногах.
– Візьми фотографію, – скомандував демон.
Ірина схопила фото тремтячою рукою. Білобровий хирляк, зубата брюнетка, блондинка в окулярах.
– Невже тобі їх не шкода? Невже не цікаво, чому людина, у якої є все, раптом вирішує… поквитатися з життям?
– Дуже цікаво, – пробелькотіла Ірина.
– Брешеш.
– Мені їх дуже шкода. Надзвичайно. Я все зроблю, щоб нічого не сталося…
– Лицеміриш, – гірко визнав демон.
На кухні задзвонив відьмин мобільний. Ірина не поворухнулася, так і сиділа з фотографією в руках; телефон дзвонив і дзвонив.
– Відповідай, – сказав демон. – Це може бути важливо. Ірина послухалась, як автомат. У кухні було відчинене вікно;
Ірина з тугою глянула у двір – там зараз було стільки народу, що жінці, яка раптово випала б із вікна другого поверху, не дозволили б заподіяти собі шкоду. Викликали б «Швидку», і
