в когось після твоєї смерті, – похмуро зізнався демон.
Повз неї пробігли за м'ячем двоє хлопчаків, один кричав: «Гол!», другий верещав, намагаючись його перекричати: «Штанга!»
– А якщо я зараз закричу? – пошепки спитала в телефон Ірина. – Почну корчитися на землі й проситиму викликати «швидку»?
– Кричи.
– І що буде?
– Нічого! – виплюнув демон. – Розбіжишся й об стіну головою. Дітей шкода – їм рано на таке дивитися… Дорослим теж рано. Коли приїде «швидка», я буду вже вільним. І абсолютно безсилим. А вранці, о четвертій тринадцять, Ліза помре. От що буде.
Ірина опустила мобільний.
У гілках липи над її головою щебетали горобці. У пісочниці вовтузилися карапузи.
– Життя прекрасне, – дуже тихо й дуже гірко сказав демон. Ірина сховала телефон. Дівчинка, що малювала на асфальті кола, підібралася близько до її ніг.
– Мала, – звернулася Ірина фамільярно й привітно, – ти знаєш Лізу з шістнадцятої квартири?
Дівчинка подивилася переляканими очима і втекла на майданчик. Ірина зітхнула: все правильно, не розмовляй із незнайомими…
– А навіщо вам Ліза з шістнадцятої? – бабуся з повідцем у руках із готовністю зупинилася навпроти. Пудель у червоному нашийнику гавкнув, крутячи хвостом.
– А, – Ірина широко всміхнулася, – просто я телефоную їй цілий день, а ніхто слухавки не бере… Вони вдома, не знаєте?
– Гуляють вони, – повідомила бабуся, і підозріливість на її обличчі трішки розгладилася.
«Ну, процес пішов», – подумала Ірина.
– Гуляють? Де?
– Та он же, – бабуся вказала в бік палісадника.
Жінка з візком тим часом розвернулася, вкотре дійшовши до кінця доріжки, і Ірина побачила її лице; їй знадобилося кілька довгих секунд, щоб упізнати дівчину з фотографії.
– Дякую, – сказала вона, сподіваючись, що бабуся піде, але та все стояла поруч і говорила без упину, як забуте радіо. Ірина не чула ні слова.
Возик. Дитина. Коли Ліза встигла народити? Хто батько дитини?
Чи не Митя Чеканкін постарався?!
– Їхали-возили, – сказав демон.
Бабуся чекала відповіді. Дивилася вимогливо.
– Так, – сказала Ірина.
– Вона спитала, чи давно ти знаєш Лізу, – підказав демон.
– Не дуже, – зізналася Ірина.
Бабуся знову заговорила.
Ліза тим часом ішла, котила перед собою візок і думала про своє. Лице її було спокійним; Ірина ніколи б не повірила, що ця жінка страждає, що вона плаче ночами, що вона готова накласти на себе руки через знімок в Інтернеті.
– Дякую, – сказала вона бабусі. – Ваша собачка…
Пудель, на щастя, встиг утекти досить далеко. Бабуся миттю забула про Ірину:
– Моню! Ти куди?! Поганий хлопчик! Моню! Назад!
Пес тішився цією біганиною. Бабуся зникла з поля зору; Ірина відійшла далі від дитячого майданчика й знов зупинилася.
– Як вона може накласти на себе руки, якщо в неї
