дерзновение, что такие маетности [надані гетьманською владою і затверджені царською грамотою. – Д. Ж.] возвращали по своєму разсмотрению и не токмо по смерти таковых особ женам и дитям их маетностми вла-дети никогда не допускали и грамоты ваши монаршеския у них имали, но некоторым и при животи то чинили, что по каком-нибудь гневу своему от чести отдаляючи, отдаляли и от маетности. Однако, я… для утвержения в Малой России доброго и твердого порядку… не хочу так поступати… но паче к тому есмь желателен, что не толко старшина и полковники, и знатные особы примножние такового деяния имели, но некоторые и сотники из рядовых оказавшиеся знатние войсковые товарищи получили себе деревни или мельницы».
Логічним наслідком цього було поступове злиття старшинського землеволодіння з шляхетським, що подекуди збереглося від польських часів. Існування нехай порівняно нечисленних, але досить значних володінь на звичайному шляхетському праві поруч із набагато більшою кількістю нових володінь, які хоч і були фактично в повному розпорядженні козацької старшини, але ще не стали її законною повною власністю, свідчило про те, що процес станового оформлення старшинської верстви до початку епохи Мазепи не було завершено. Саме за часів Мазепи обидві групи землеволодіння не тільки фактично, але й юридично зливаються в одне, старшинське, яке все більше набуває характеру шляхетського володіння.
У цьому плані дуже цікавий універсал від 13 вересня 1690 року чернігівського полковника Якова Лизогуба (він кілька разів виконував функції наказного гетьмана). У цьому документі Лизогуб, відкидаючи претензії представників старих українських шляхетських родів на відновлення шляхетського права власності на всі земельні володіння, що належали шляхті перед Визвольною війною, встановлює рівність прав на земельні володіння для шляхти і для козацької старшини. Лизогуб наказував, «жебы ровне и спокойне з шляхтою и всякие люде, яких хто може, кождие… в своем ограничению лежачие пустуючие кгрунта посилали, розробляли и к пожиткови своему, без жодних заводов и турбации, приводили, нынешним… власти войсковой служачим правом». Логічним висновком з цього було урівняння в правах шляхетського та старшинського землеволодінь, які відтоді зливаються в одну групу нового старшинського володіння на старому шляхетському праві. Справа в тому, що в Речі Посполитій шляхта ще в XVI столітті домоглася від короля урівняння її з магнатами, що здавна володіли землею на вотчинному праві, а не тимчасово і за службу (тобто на феодальному праві). Тому статус і права шляхтича були такими бажаними для козаків та їхньої старшини.
Джерела збільшення старшинського землеволодіння наприкінці XVII – на початку XVIII століття були різні. Це могла бути спадщина, надання земель за гетьманським (або полковницьким) універсалом, нерідко підтверджене царською владою, «займанщина» (самовільне створення хуторів та слобід, дозволене на початку існування Української козацької держави), купівля, сплати за борги або провини. Ці джерела відомі
