волієте настановити гетьманом?
– Хмельниченко нехай панує, – зринало в кількох місцях, але несміливо.
Осавули перепитували вдруге, втретє, й голоси набирали сили, гриміли:
– Хмельниченка, Хмельниченка!
І тільки два чи три несміливі голоси вимовили ім'я Пушкаря, та один – Лісницького. Матвій пошукав очима Пушкаря й не знайшов його, чи він лишився за ворітьми, чи зовсім не прийшов нараду. Розглядаючись, Матвій оступився з пенька просто на ногу маленького невиразного чоловічка в плескатій шапці та козацькім жупані, й той зненацька зойкнув по-московському: «Ах, отдавил», злякався, замикуляв очима. То був московський вивідця, але козаки не мали звичаю проганяти будь-кого з ради, та й були захоплені пильною, важливою справою, на вивідцю махнули рукою.
Юрій Хмельницький, який стояв у світлиці біля вікна, чув те й змушений був вийти на подвір'я.
– Панове козаки, я ще молодий та недосвідчений, не маю сили кермувати народом, – прорік мовби не з свого голосу, завчено, і враз похитнувся, притис до грудей руки, мовив щиро: – Сум та журба мене гнуть по вітцеві моєму, не маю я сили…
Козаки дивилися на Юрія з ласкою та співчуттям. Матвієві аж сльоза защипала під оком – гетьманича знав особисто, не раз гомонів з ним, шкода його. Потягнувся думкою за гетьманичем… а випірнув біля Виговського. Той мудріший, надійніший і поціновує його, Матвія, вельми. Не міг остаточно зупинитися мислю ні на тому, ні на тому, спека розтоплювала мізки, по жолобку спини повз струмінець поту, і всі інші чемріли від спеки, воліли швидше звершити вибори.
– Хмельниченка! Юрася!
На другу приступку ґанку ступив сотник особистої охорони Хмельницького Лук'ян Зірниця, звернувся до козаків дзвінким голосом:
– Хмельниченка – гетьманом. Нехай у нас буде слава такая, що й за гетьмана Хмельницького. Поки молодий, навчатимуть його добрі люди, а дійде літ, сам правитиме. Нехай і Виговський, і Носач, і всі лишаються на своїх урядах, як за небіжчика Хмельницького було.
Юрій на крок відступив від столика:
– Не можу я…
– Не пустимо Хмельниченка з уряду гетьманського! – лунало біля воріт.
– Не пустимо! – відгукнулися біля конюшні.
– Вчитися мені треба.
– Ну то й вчися, – знову сказав Зірниця. – Булава й бунчук нехай будуть при тобі, а поки дійдеш літ, військом правитиме Виговський і булаву й бунчук братиме, коли треба, в Хмельницького, а повернувшись, знову тобі до рук оддаватиме.
Се вельми сподобалося раді, люди люблять, коли за них мислять інші, та ще коли й сіно ціле, й вівці ситі.
Але Виговський ще якийсь час відмовлявся, правдиво чи удавано, клав хрестом руки на грудях, й що дужче він відмагався, то дужче наполягала рада.
– Дайте часу подумати, – врешті попросив він.
Рада
