ж, як була?
Д о л о р е с
Такою, Анно, як чиста гостя. I ти не думай, що я б йому далася на пiдмову.
Нiколи в свiтi!
А н н а
Але ж ти кохаєш його шалено.
Д о л о р е с
Анно, то не шал!
Кохання в мене в серцi, наче кров у чашi таємнiй святого Граля.
Я наречена, i нiхто не може мене сплямити, навiть дон Жуан.
I вiн се знає.
А н н а
Як?
Д о л о р е с
Душею чує.
I вiн до мене має почуття, але те почуття – то не кохання, воно не має назви… На прощання вiн зняв перстеника з руки моєї i мовив: "Поважана сеньйорито, як вам хто докорятиме за мене, скажiть, що я ваш вiрний наречений, бо з iншою я вже не обмiняюсь обручками – даю вам слово честi".
А н н а
Коли вiн се казав, – чи то ж не значить, що вiн одну тебе кохає справдi?
Д о л о р е с
(сумно хитає головою)
Словами серденька не одурити…
Мене з коханим тiльки мрiя в'яже.
Такими нареченими, як ми, пригiдно бути в небi райським духам, а тут – яка пекельна з того мука!
Тобi того не зрозумiти, Анно, – тобi збуваються всi сни, всi мрiї…
А н н а
"Всi сни, всi мрiї" – се вже ти занадто!
Д о л о р е с
Чому занадто? Що тобi бракує?
Все маєш: вроду, молодiсть, кохання, багатство, хутко будеш мати й шану, належну командоровiй дружинi.
А н н а
(засмiявшись, устає)
Не бачу тiльки, де тут сни i мрiї.
Д о л о р е с
(з блiдою усмiшкою)
Та їх для тебе мовби вже й не треба.
Обидвi панни походжають мiж пам'ятниками.
А н н а
Кому ж таки не треба мрiй, Долорес?
У мене є одна – дитяча – мрiя…
Либонь, вона повстала з тих казок, що баяла менi, малiй, бабуся, – я так любила їх…
Д о л о р е с
Яка ж то мрiя?
А н н а
Ет, так, химери!.. Мариться менi якась гора стрiмка та неприступна, на тiй горi мiцний, суворий замок, немов гнiздо орлине… В тому замку принцеса молода… нiхто не може до неї доступитися на кручу…
Вбиваються i лицарi, i конi, на гору добуваючись, i кров червоними стрiчками обвиває пiдгiр'я…
Д о л о р е с
От яка жорстока мрiя!
А н н а
У мрiях все дозволено. А потiм…
Дол о р е с
(переймає)
…Один щасливий лицар злiз на гору i доступив руки i серця панни.
Що ж, Анно, мрiя ся уже справдилась, бо та принцеса – то, звичайно, ти, убитi лицарi – то тi панове, що сватались до тебе нещасливо, а той щасливий лицар – дон Гонзаго.
А н н а
(смiється)
Нi, командор мiй – то сама гора, а лицаря щасливого немає нiде на свiтi.
Д о л о р е с
Се, либонь, i краще, бо що ж ти можеш лицаревi дати у надгороду?
А н н а
