поки кругом обiйдеш, а як iде…
Карпо прикинув таке слiвце, що богомольний Кайдаш плюнув i знов вибiг з повiтки.
Хлопцi стояли один проти одного, поспиравшись на заступи.
– Господи! Чи в вас бога нема в серцi, що ви в таку святу п'ятницю паскудите язики? Чи вам не треба помирать, чи ви не соромитесь святого сонечка на небi? Якого це бiсового батька ви стоїте, згорнувши руки, дiла не робите, та тiльки язиками чортзна-що верзете! – крикнув Кайдаш i почав присiкуватись до синiв та махать стругом перед самим Карповим носом. Старий був нервний i сердитий, та ще бiльше сердився од того, що в його од самого ранку й рiсочки не було в ротi.
– Тату! – сказав гордо Карпо. – Ви покинули майструвать, а ми вам нiчого не кажемо.
Старого неначе хто вщипнув. Вiн заговорив дрiбно й сердито, наговорив синам сiм мiшкiв гречаної вовни, невважаючи на святу п'ятницю, та й пiшов у повiтку. Сини почали знов розмовлять.
– Коли я буду вибирать собi дiвчину, то вiзьму гарну, як квiточка, червону, як калина в лузi, а тиху, як тихе лiто, – сказав веселий Лаврiн.
– Менi аби була робоча, та проворна, та щоб була трохи куслива, як мухи в спасiвку, – сказав Карпо.
– То бери Мотрю, Довбишеву старшу дочку. Мотря й гарна, й трохи бриклива, i в неї серце з перцем. – сказав Лаврiн.
Лаврiновi слова запали Карповi в душу. Мотря не виходила в його з думки, неначе стояла тут на току недалечке од його, пiд зеленою яблунею, i дивилась на його своїми темними маленькими, як терен, очима. Вiн неначе бачив, як пашiло її лице з рум'янцем на всю щоку, як бiлiли її дрiбнi зуби мiж тонкими червоними губами. Карпо задумався, сперся на заступ i не зводив очей з того мiсця пiд яблунею, де вiн нiби вгледiв свою гарячу мрiю в червоних кiсниках на головi, в червоному намистi з дукачем.
– Карпе! Чого це ти витрiщив очi на яблуню, наче корова на новi ворота? – спитав Лаврiн.
Карпо нiби не чув його слiв та все дивився суворими очима на зелене гiлля. Хотiв вiн прогнать з-перед очей ту мрiю, а мрiя все стояла й манила його.
Сонце почало повертать на вечiрнiй круг. Кайдашиха вийшла з хати i прикрила очi долонею. Вона була вже не молода, але й не стара, висока, рiвна, з довгастим лицем, з сiрими очима, з тонкими губами та блiдим лицем. Маруся Кайдашиха замолоду довго служила в дворi, у пана. куди її взяли дiвкою. Вона вмiла дуже добре куховарить i ще й тепер її брали до панiв та до попiв за куховарку на весiлля, на хрестини та на храми. Вона довго терлась коло панiв i набралась од їх трохи панства. До неї прилипла якась облесливiсть у розмовi й повага до панiв. Вона любила цiлувать їх в руки, кланятись, пiдсолоджувала свою розмову з ними. Попадi й небагатi панiї частували її в покоях, садовили поруч з собою на стiльцi як потрiбну людину.
Маруся пишала губи, осмiхалась, сипала облесливими словами, наче дрiбним горохом. До природної звичайностi української селянки в неї пристало щось вже дуже солодке, аж нудне. Але як тiльки вона трохи сердилась, з неї спадала та солодка луска, i вона лаялась i кричала на ввесь рот. Маруся була сердита.
– А йдiть, дiточки, полуднувать та й батька кличте! – крикнула Кайдашиха тонким голосом.
