собi питаю, – сказав Карпо i помаленьку, не хапаючись, перелiз через перелаз у двiр.
– Чого це ти, Кайдашенку, лазиш через нашi перелази? Нашi пороги для тебе дуже низькi, – сказала Мотря.
Карпо не зачiпав дiвчат, не жартував з ними. Дiвчата звали його гордим.
– Та хоч би й високi, то перескочимо. Здорова була, Мотре! – сказав Карпо, подаючи їй руку.
Мотря руки не подала i пiдставила глиняника. Карпо взяв її за руку вище од лiктя здавив так, що Мотря крикнула на ввесь двiр.
– Оцього я вже не люблю! – крикнула Мотря.
– Мотре! Хто тобi купив отi червонi кiсники?
– Купив хтось, та не скажу. Не питай, бо старий будеш, – задрiботiла Мотря й блиснула двома рядками маленьких дрiбненьких зубiв.
– Та покинь отого глиняника! – сказав Карпо i хотiв однять од неї драного горшка.
Мотря сiпнула глиняника до себе; шматок горшка зостався в Карпових руках. Червона глина полилась по землi.
– Геть, одчепися од мене, бо мати лаятиме, що я й досi припiчка не пiдвела, – сказала Мотря, але не пiшла в хату пiдводить припiчок, а почала мазать призьбу. Мотрi хотiлось пожартувать з Карпом. Тiльки що вона почала мазати призьбу од порога, Карпо сiв на призьбi.
– Ей, встань, бо я й тебе пiдведу червоною глиною: будеш ще рудiший, – сказала Мотря, махаючи вiхтем коло самого Карпа.
– Мотре! Хто це тобi купив таке гарне намисто? – спитав Карпо.
– Та вже ж не ти, – сказала Мотря i знов махнула вiхтем коло самого Карпа; Карпо посунувся ще далi.
– А якби я купив тобi намисто, щоб ти сказала?
– Не знаю, що б я сказала, – промовила Мотря.
Карпо одсунувся на самий край призьби; далi вже й призьби не було.
– Вставай, бо зiпхну! – крикнула Мотря.
– Ану пхни, чи подужаєш? – промовив Карпо й осмiхнувся.
– Тiкай, бо, їй-богу, пхну. Я не подивлюсь тобi в вiчi, – крикнула Мотря й замахнулась на Карпа вiхтем. Червона глина бризнула трьома кров'яними крапельками на бiлу Карпову сорочку.
Карпо схопився й зачепив ногою глиняник. Глиняник перекинувся й покотивсь з горбика. Карпо обернувся, щоб не замазать чобiт, i зачепив п'ятою другого глиняника з бiлою глиною, що стояв коло самого порога. Глиняник покотився на середину двору, а за ним простяглася бiла стежка, неначе хто простелив од порога бiлий рушник.
– Чи ти здурiв, чи ти збожеволiв! – крикнула Мотря на ввесь двiр. – Ой лишечко менi! Що ж оце буде, як мати надiйдуть з ярмарку?
Карпо стояв серед двору й осмiхався. Вiн нiколи не смiявся гаразд, як смiються люди. Його насуплене, жовтувате лице не розвиднювалось навiть тодi, як губи осмiхались.
– Вiзьми ж та поприбирай, бо я не знаю, що це менi мати скажуть. Це ж мати купила на ярмарку вальок отiєї червоної глини за цiлого п'ятака, – промовила Мотря жалiбним голосом.
– Ану, Мотре, заплач! Я ще зроду не бачив, як дiвчата за глиняниками плачуть.
– Добрi смiшки! Як вiзьму оцього вiхтя
