сходами на другий поверх; звідкись долинав п'яний спів, співак фальшував на високих нотах бравурну мелодію. Василевський на мить зупинився, дослуховуючись, потім відчинив двері кармазинового залу.
За столом у бароковому кріслі, в якому за поруччя правили турові роги, сидів п'яний граф Едмунд Ржевуський, він колошматив розчепіреними пальцями волосся, воно липло до чола і скроней, граф витирав сльози і, не звертаючи уваги на прибулих, надривно співав.
Комоди, кабінети були розкриті, шухляди повідсувані, стіни голі, тільки цвяхи стирчали там, де висіли картини, у бібліотечній шафі на порожніх поличках – відбиті в пилюці сліди книжок.
З кута дивилися на зал чиїсь очиці, Василевський здригнувся, побачивши зідіотіле обличчя, воно відкрило беззубого рота і проказало:
– Gdzie ja jestem, gdzie? No, powiedź mi, paniedzieju…[44]
Радник кинувся до Едмунда, потрусив його за вилоги кафтана.
– Хто тут був, хто?!
– А-а, то ти, Тадзю! Ну ходи, дай цалуса… Хто був? Вели-и-кий чоловік! – підніс Едмунд вказівного пальця. – Індійський князь! Він їде в Аракан, то я віддав йому трохи картин і книжок… Хай і там знають нашу культуру… Чого так дивишся, хай знають! Єще Польска не згінела!
Василевський кинувся до вікна. Біля виїзної брами вже нікого не було, за «індійським князем» пропав слід.
– Тадзю, прецінь вип'ємо, мій дорогий колего, – схопився Едмунд. – Мій двоюрідний дядько емір Ревуха вже вирушив з Саврані з козаками! Ой, поїхав Ревуха-а!… А я закінчую писати трактат, який стане настільною книгою кожного польського патріота… Ти що так дивишся, не віриш? Ржевуські піднімають повстання за незалежність Польщі! Ти проти? Тадзю, фе-е, а я думав, що ти теж патріот… No, wypijemy za niepodległość![45]
Едмунд вилив у рот з пугаря вино і впав на крісло, до решти сп'янілий.
Маркіян сказав до Василевського:
– Пане радник, я поїду до Львова…
– Їдь, їдь… – відповів віце-маршалок глухо. – А я почекаю, поки цей патріот прочумається. Тільки як ти, чим?
– Та вже якось…
– Добре, добре, я знайду тебе в Захара Авдиковського.
Маркіян прожогом вибіг з кармазинового залу, мов із чаду.
Розділ шостий
Львів утихомирився в новорічні морози. Передусім вони притлумили нищівну стихію пошесті, яка щоденно косила десятки містян. Від тріскучої холоднечі холера загинула чи то притаїлася, і зморені роботою коні пана Курковського відгодовувалися заробленим вівсом у стайні на Бічній Замарстинівській. Вівса мали вдосталь, і пан Курковський, який мешкав разом з кіньми, був теж забезпечений: магістрат за кожну похоронну ходку каретою виплачував два гарнці вівса і двадцять крейцерів, а возом – наполовину менше. Бідних, звісно, умирало вдвоє більше, то Курковський і за панів, і за посполитих мав однаковий дохід.
Морози позаганяли людей у будинки, то й
Де я є, де? Ну, скажи мені, пане добродію…
Ну, випиймо за незалежність!
