і російський полон, втеча з полону до Львова і пересит у аристократичних львівських льокалях; директор театру вірив, що знакомитий драматург створить-таки колись справжню мольєрівську річ, яка висміє пронаполеонівські захоплення і фальшивий патріотизм польської аристократії.
– Вітаю пана, – відповів Камінський на стриманий і галантний поклін Фредра. – Чи не зробите таку честь – пройтися разом?
– З приємністю, – ще раз кивнув головою Фредро. – Я теж у той бік.
Ішли мовчки. Фредро ніколи не розпочинав розмови перший.
– Я тільки-но прочитав у газеті сенсаційну новину, – заговорив Камінський, щоб зрушити мовчанку. – Минулого тижня писали про трупа, який танцює на катедральному цвинтарі, а нині дізнався, що у Львові живе відрубана голова, яка чихає. Цікаво, правда?
– Хіба це новина? – Фредро повісив паличку на зап'ястя. – Сьогодні у Львові повно танцюючих трупів по кав'ярнях, рестораціях і борделях, а голів, які ні до чого більш не придатні, лише для чихання, теж немало.
Знову запала мовчанка, її ще раз порушив Камінський.
– Ви чомусь не приходите до театру, пане Олександре, а ваші «Дами і гусари» йдуть вельми успішно. Одна лише Юля Залецька в ролі Малгосі – пальчики оближете.
– Мене, маестро, цікавить творчість, – відказав Фредро. – А творчість – це робота за столом, чи то пак, за конторкою… Я пишу стоячи. Не з поваги до себе, а зі страху: боюся стати сутулим, у мене ж молода дружина… А театр – то тільки вираження творчості, і мене воно менше цікавить.
– Помиляєтесь. На сцені ви, напевно, й не впізнали б ваших Зосю й поручика – їх по-своєму створили актори на підставі вашого тексту. А це вже творчість. Даремно не приходите…
– Пане Камінський, ви ліпше від мене знаєте, хто нині відвідує театр: плебей іде для забави, знавець – заради мистецтва, а люди так званого доброго тону самі не знають, чого йдуть. Я ж не плебей і не знавець штуки, а до доброго тону вдаюся, як бачите, лише тоді, коли виходжу з паличкою на прогулянку.
– Ви розмовляєте так само, як ваші персонажі, – похмурився Камінський. – Тільки в інтерпретації моїх акторів вони викликають регіт, а ви – смуток.
– Значить, погано грають ваші актори.
Звернули з Сикстуської на Палацову, попереду звелися голими кронами берести Єзуїтського городу, крізь них проглядали псевдодорійські колони касино Гехта.
– Пане Олександре, – Камінський вирішив ще раз нав'язати Фредрові розмову, – ваші гусари, за акторським задумом, відпочивають нібито в Королівстві Польському, але на львівській сцені те королівство більше скидається на нашу Галіцію. Чи не ліпше було б зняти цю вуаль і відкрити антураж відверто галицький? Глядач краще сприймав би спектакль. Ось «Ганнуся з Погулянки» – чому такі аншлаги? Та лише тому – бо сама п'єса пса варта, – що львів'яни бачать там себе самих.
– Мене,
